«Іноді вірші потребують додаткових зображень та кольорів, – зауважує Сергій Жадан на обкладинці поетичної збірки «ПотягЧасу: Чернівці-Прага-Відень», – як певної ілюстрації, як підтвердження сказаного, як повторення промовленого. Іноді фото мають бути супроводжені словами й знаками, супровідними поясненнями, лексичними відгалуженнями, підписами, присвятами та обов’язковими примітками».

Це твердження щонайкраще характеризує дух двомовної книги Ірини Вікирчак та Мілени Фіндайз «ZeitZug: Czernowitz-Prag-Wien», виданої минулоріч Міжнародним поетичним фестивалем MERIDIAN CZERNOWITZ. Книжка має форму поетичного фотоальбому, в якому завдяки вдалому поєднанню ілюстрацій і тексту, кожну сторінку можна вважати окремим твором мистецтва. Гортаючи «ПотягЧасу», проникливо відчуваєш розмитість кордонів між минулим і сьогоденням, невимовну красу старовинних міст, тугу за втраченим часом. Той, хто ніколи не був у Чернівцях, Празі чи Відні, не блукав мальовничими вуличками, не губився серед випадкових перехожих, має виняткову нагоду насолодитися ароматом запашної кави, терпкого вина і добірними поетичними рядками разом із авторками цієї книги.

«ПотягЧасу: Чернівці-Прага-Відень» – це австрійсько-чесько-український проект, що має на меті об’єднання культурного простору європейських країн на основі їхньої спільної історії. Назва книги вибрана невипадково – йдеться про три міста, тісно пов’язані минулим, поезією та долями авторів проекту. «ПотягЧасу» налічує 60 віршів з перекладами. З української на німецьку їх переклала Клаудія Дате, а з німецької на українську – Петро Рихло.

Презентації книги уже відбулися не лише в Україні, але й Австрії. Зовсім скоро зі збіркою матимуть нагоду ознайомитися також відвідувачі цьогорічного Ляйпцигзького книжкового ярмарку і вечора сучасної української поезії «Повернення Czernowitz» у Берліні.

«ПотягЧасу» складається з двох частин: перша містить вірші української поетеси і фестивальної менеджерки Ірини Вікирчак з німецькими перекладами, інша – тексти австрійської поетеси і фотохудожниці Мілени Фіндайз в оригіналі та з українськими перекладами. Така білінгвальність книги дозволяє читачам уповні перейнятися естетичними особливостями цих двох мов, їхнім звучанням.

У поетичних текстах Ірини Вікирчак ми раз-у-раз натрапляємо на мандрівки і все, що з ними пов’язано: потяги, літаки, вокзали, шосе, залізничні й автобусні квитки тощо. «Я – в стані руху, я в дорозі», – стверджує авторка в однойменному вірші «Стан руху». Життя молодої жінки невпинно минає у різних містах з їхніми вулицями, пішохідними переходами і тролейбусами. Саме вони стають центральною темою багатьох віршів Ірини Вікирчак: «втомлене до болю місто / шумно, брудно, тісно» або «місто не може не дихати, правда, / в місті так важко не бути своїм, / але так складно вночі засинати / і бути вірним собі». Чорно-біло-сіре існування, «як на газених шпальтах», надзвичайно втомлює авторку. «Дороги, спориші, асфальти…/ а хочеться хоч дрібку мрії…», – міркує Ірина у вірші «Місто».

Поетеса часто звертається до теми втраченого кохання, відстані як руйнівного фактора для стосунків: «завтра увечері / у тебе ще буде ранок / знову не перетнемось». Її тексти нерідко пронизані відчуттям самотності («залишаюсь сама / наодинці з собою»), що крає душу і водночас зміцнює дух. Пори року у віршах Ірини Вікирчак постійно змінюються: читаючи один текст, ми поринаємо у зимову сплячку, а, перегортаючи сторінку, пробуджуємося, вражені пахощами літнього дощу.

Тема часу неодноразово звучить і у віршах австрійської поетеси та фотохудожниці Мілени Фіндайз. Тут ми спостерігаємо своєрідний зв’язок поколінь, коли минуле і майбутнє перетинаються тонким прошарком сучасності: «гарний на вигляд / розбиває нинішній день / наше минуле / навпіл». Авторка мимоволі пригадує події зі свого колишнього життя («спливаючий спомин / переживання / тодішнього відчуття»), ностальгує за втраченим («змарнований час / щойно відбулий потяг / є вже минулим»), усвідомлює ефемерність повернення пережитого («у вікні часу навспак / довгий погляд / спрямований уперед / кінець / короткий»).

Ніч і день, осінь і зима, весна і літо стають вірними супутниками Мілени Фіндайз у її поетичних мандрівках: «віднесені вітром / заметені снігом / застиглі / віддзеркалені в озері / емоції / останнього літа». На сторінках збірки читач періодично зустрічає alter ego поетеси, яке регулярно змінює свою суть. То це «гучно волаюче Я», то Я, що «здатне слухати». В іншому випадку Я висуває звинувачення, потім стає «тихшим», а згодом взагалі «зникає». Таким чином ми опиняємося в обіймах безкінечності, циклічності, впертої повторюваності життя.

Невипадково завершальним як у першій, так і в другій частині збірки є вірш про найзагадковішу постать німецькомовної поезії – Пауля Целана. Саме його творчість не лише надихнула кожну з авторок на написання цих рядків, але й сприяла особистому знайомству під час Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ. «Я була там / З тобою поруч…/ Стояла пліч-о-пліч на Мірабо / З тобою / На чернівецьких вулицях», – пише Ірина Вікирчак у своєму вірші про Целана. «Чула удари серця / Бачила останній подих…», співпереживала його стражданням, спізнала нестерпний біль і неохоту боротися за майбутнє.

Саме таким – розчарованим, пригніченим, втомленим, на мості Мірабо, перед своїм останнім вибором – зображений поет у тексті Вікирчак. І навіть кохання до австрійської письменниці Інгеборг Бахман не здатне його затримати на цьому світі. Усе, що єднало їх, на думку, Мілени Фіндайз, то «крихта спільного спомину / по жахливій війні / безмовна стіна із суцільних ран». У своєму вірші «Чернівці» австрійська поетеса говорить про тотальну приреченість особистості в умовах постійного тиску. І хоча з часом «зовнішні рани зарубцювались / внутрішні лінії фронту зникли», але ні Пауль Целан, ні Інгеборг Бахман так і не змогли далі тягнути невимовно важкий хрест свого життя, надавши перевагу вічності й спокою перед нікчемним існуванням в перманентному страхові.

Усі ці поетичні міркування разом із колоритними фото-образами, «виваженими, пластичними й багатобарвними» (за визначенням Сергія Жадана), змушують читачів знову повертатись до «ПотягуЧасу» —  книги, яку можна щоразу читати по-іншому.