Однак хвиля, викликана падінням каменя з подвійною назвою «Залишенець. Чорний ворон», явно перевершила навіть нашумілі романи «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. За іронією долі, цьому роману з двома назвами судилося стати «білою вороною» в сучасній літературі. Автор роману Василь Шкляр, «батько українського бестселеру» (і за сумісництвом - масліту), свого часу заявив, що його кредо - писати «читабельну» літературу. Причому він запланував зробити «читабельнішою» ще й класику - тобто відредагувати класичні твори на власний смак. Однак, коли письменник, що досі працював у жанрі фантастики й детективу, вдався до історичного роману - прагнення до «читабельності» явно не пішло на користь твору.

По виході «Чорного Ворона» інтернет, що досить стримано реагував на появу нових книг сучлітераторів, одразу заряснів відгуками, рецензіями і рецензійками, статтями і статейками, коментарями і тому подібним. Враження читацької публіки щодо цього бестселера (а бестселером, схоже, книга стала іще до виходу) варіювалися від позначки «шедевр» до позначки «халтура». Олії у вогонь підлило присвоєння роману Шевченківської премії та авторова «толстовська» відмова від неї. Ознайомитись із романом я вирішив тоді, коли навколо нього значною мірою улігся пил, аби не запорошити собі очі. Знайомство приголомшило - «Чорний Ворон» може вважатися хорошою або поганою книгою, але присудження йому Шевченківської премії не можна назвати інакше як непорозумінням.

Роман написаний, що називається, «в правильному ідеологічному руслі», а саме - ілюструє визвольну боротьбу на теренах України в післяреволюційні часи. Ще до читання я зауважив, що найбільше захоплюються романом патріоти і навіть ура-патріоти, а найбільше критикують (чи просто плюються) особи проросійської орієнтації (при цьому і перші, і другі роблять роману неслабий піар). Складається враження, що резонанс викликала головна тема - українці проти москалів. Тоді як до художніх особливостей самого роману обом сторонам байдуже.

Але все-таки дозвольте про твір.

Дія роману відбувається на початку 1920-х рр. - боротьба з радянською владою втратила організований характер і фактично повністю перейшла в площину повстанського руху. В центрі твору - історія отамана Чорного Ворона, колишнього офіцера царської, а потім української армії, загін якого воює contra spem проти більшовицької влади. Перед читачем проходить вся історія повстанського угруповання - від становлення Чорного Ворона як одного з керівників повстанського руху до повного знищення його загону.

З перших сторінок стає помітним, що підготовка автора явно не відповідає масштабності задуму. Готуючись до написання твору, автор явно віддавав перевагу художній літературі перед історичною, проте роману катастрофічно бракує описовості. Атмосфера 20-х років передана бідно - ні чіткого антуражу, ні опису тогочасних реалій (політичних, економічних, побутових). В мові героїв відсутні відповідні часу вирази, жаргон, евфемізми (притому що більшість героїв - колишні фронтовики), не лунають військові пісні. Ознаки описуваного часу вкрай скупі: якщо мова про пістолет - то це неодмінно «кольт», або «маузер», або «браунінг»; якщо кулемет - то «льюїс»; якщо граната - «кукурудза» і т.д. Далі військової термінології опис не йде. Автор зробив ставку на «екшн», знехтувавши описовістю, однак брак зображальних засобів відбився і на бойових епізодах. Бої на рідкість однотипні, на рівні «Піф-паф! - Ой-ой-ой!», жодної колоритної бойової сцени, яку б хотілося перечитувати. Побут повстанців також розкритий слабко, залишається незрозумілим, чим вони займалися у перервах між боями. В цьому контексті згадується роман Валентина Катаєва «Катакомби», останній з тетралогії «Хвилі Чорного моря», де бойові сцени відсутні як такі, однак побут радянських партизанів, що укриваються в одеських катакомбах, відтворений в усіх подробицях.  

Сюжет роману лінійний і досить однотипний - за деякими винятками це військова хроніка, череда бойових акцій, що подаються навіть не завжди в хронологічному порядку. Однією з ключових проблем є образ ворога - більшовики в романі не просто негативно висвітлені, вони навмисне грубо окарикатурені. Окрім того, що геть усі представники більшовицького режиму (вони ж москалі) брутальні, боягузливі, готові повсякчас зрадити, вони ще й чисто фізично потворні: вухаті, голомозі, кривоногі, вислозаді тощо. Згадується фраза з виступу Кагановича стосовно роману Яновського «Жива вода»: «Секретарь райкома у вас - низенький, толстый, - зачем это издевательство?». Певно, автор «Чорного ворона» також вважає, що герої мусять бути героїчні навіть зовні - всі повстанці в романі коли не красиві, то принаймні по-чоловічому мужні. Даний контраст автор нічтоже сумнящеся підносить читачеві вже на перших сторінках роману: «І тоді до нього (отамана Василя Чучупаки - Д.К.), вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Ґєрасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, але спершу він здивувався, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п´яти з білявим волоссям і блакитними очима, які дивилися у квітневе небо і всміхалися першому, вже по-справжньому теплому сонцю. Митрюха Ґєрасімов не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити в усміхнене, нестерпно красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ, кацап´юги юрбою налетіли на мертвого - дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров´ю мармизами, - вони з дикунським ґелґотанням і матючнею також почали гамселити отамана кольбами». Створення подібного лубкового образу москаля можна пояснити хіба що відповіддю М.Булгакову з його шаржовими образами українців. В цьому плані автора можна зрозуміти, але ж не в серйозному романі займатися подібним «зведенням рахунків»... Ворогів автор підбирав виключно за національною ознакою - всі більшовики неодмінно москалі з невеликою домішкою євреїв (один раз згадані китайці). Українці з числа більшовиків згадуються побіжно - переважно як зрадники та перебіжчики. Щодо євреїв, то автор прагматично ділить їх на «хороших» і «поганих», знов-таки особливим чином виділяючи це в тексті: якщо «хороші» говорять, не перекручуючи мови, то «погані» неодмінно гаркавлять.

На фоні карикатурних ворогів помітна загальна психологічна неглибокість героїв роману. Характери повстанців, включаючи самого Чорного Ворона, мало розкриті - вони вже тим хороші, що наші. Через це, коли ближче до кінця роману деякі повстанці переходять на бік більшовиків, відчуваєш щире здивування - чого б то вони? Бились-бились пліч-о-пліч, аж тут - хоп! - і перескочили у ворожий табір.

Брак описовості і психологізму автор намагається прикрити бойовими сценами, на які старанно наведено глянець. Роман часом нагадує північнокорейський фільм «Наказ №027», де під час смерті чергового доблесного комуніста грає мінорна музика і лунають його озвучені думи про обов´язок перед Батьківщиною. Подібне бачимо в романі - повстанці косять ворогів снопами, коли ж вмирають самі - то перед смертю встигають сказати бодай слово, достеменно як гоголівські козаки. Бої на шаблях теж змушують згадати «Тараса Бульбу» - повстанці відсікають більшовикам руки, голови, рубають надвоє і т.д. - де сили беруться? Є й інші «нестиковки»: кіннотник на повному скаку спокійнісінько веде вогонь з ручного кулемета «льюїс», що важить 12 кг, ніби з автомата Калашникова. Козачка, що іде в монастир, очевидно володіє прийомами карате, бо під час сутички з більшовицькою вивідувачкою перебиває їй горло ударом ребра долоні (певно ще й з криком «кіай!»). До речі, «бульбівська» тема зі зрадою і коханням обіграна і в «Чорному Вороні» - одного з повстанців, що закохався у ворожу єврейку, накривають під час побачення і спроваджують обох коханців у кращий світ.

Лубковість твору сильно знижує його художню вартість - роман постає у вигляді військово-патріотичного коміксу, або ж серіалу, де роль титрів відіграє більшовицька документація, теж, до речі, кепсько виписана - так, у характеристиці Чорного Ворона згадується легенда, пов´язана з його народженням, а також той важливий факт, що повстанський отаман пише вірші. До речі, формат серіалу видається єдино можливим для екранізації твору - 20-хвилинна серія на кожну бойову сцену. Прагнення автора розбавити військовий твір еротикою (певно, щоб показати, що Чорний Ворон ще й справжній мужик) також є малоуспішним - розкидані по тексту натяки на «полуничку» сприймаються просто як дань сучліту, а власне еротичні сцени вималювані досить невміло: «Тіна, мовби почувши це побажання, обернулася до Ворона, стала навшпиньки і широко, м´яко поцілувала його в губи, а він, розстебнувши бекешу, так жадібно пригорнув її, що Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; ...його руки заблукали в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою, там цілий Тясмин набрався в ньому за зиму, і він з усіх сил тримав спусти, як тримають їх у водяному млині, перш ніж пустити воду на колесо, та за першого разу все-таки довго не витерпів, і коли її тілом пробігла судомна дрож, коли із обцілованого ним відкритого рота вирвався досі гамований крик, він відчув гостре блаженство злиття з її плоттю і в останній мент відсахнувся, аби вона, чого доброго, не зачала, проте Тіна знов усією собою припала до нього - не треба боятись, я твоя, твоя, твоя...». Описи пестощів перемежаються діалогами:

«- Тобі зараз можна? - спитав він.

- Що можна? - Тіна вдала, що не зрозуміла його.

- Ну... це...

- Ти такий сором´язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.

...

- Ти хочеш дитину?

- Якби так сталося, я б її зберегла.

- Навіщо тобі дитина без батька?

- А ти хіба хто?

- Мене не буде.

- Як не буде?

- Сама знаєш.

- Ти не кохаєш мене?

- Ні, якраз я тебе дуже кохаю».

Це, помітимо, говорять колишній фронтовик, що пройшов вогонь і воду, і підпільниця, а не дорослі діти після першого досвіду близькості. Згадка «дикої орхідеї» в еротичному контексті змушує замислитись: чи то випадковість, чи справді натяк на еротичну мелодраму з Міккі Рурком в головній ролі.

Ще одна проблема роману - загальний негатив. Всі погані. Більшовики погані безвідносно до національності, євреї погані (навіть ті, що допомагають повстанцям), українські діячі на еміграції - погані, галичани - і ті погані... Хорошими є лише повстанці. Причому частина з них з часом починає скурвлюватися: або ідуть на амністію, або взагалі переходять на бік більшовиків.

Хоча роман і заснований на реальних подіях, а прототипами його героїв є історичні особи, з історичного боку також не все гладко. Слабко віриться в пограбування монастиря в 1922 р., коли вилучення церковних цінностей вже стало державною справою (Комісія з вилучення церковних цінностей (рос. КИЦЦ) була створена рівно через рік). Здивувала і косичка в китайця, що перейшов на бік повстанців - китайці обрізали маньчжурські коси ще за Синьхайської революції 1911 р. Слово «літак» на початку 20-х рр. не вживалося, у вжитку були слова «аероплан» або «аеро». Відчувається вплив художніх творів попередників, в першу чергу «Холодного Яру» Ю.Горліса-Горського, причому не тільки тематичний. Фраза «Темне черево млина дихнуло на неї холодним сопухом мишви й пташиного посліду» недвозначно нагадує фразу з «Холодного Яру»: «В льоху стояв важкий сопух гнилої крови і виділень людських тіл»; фраза «Сам сатана вигадав неп» - явний парафраз з «Марії» У.Самчука: «Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР».    

Словом, «історичний бестселер» виявився досить невибагливим бойовичком з чітким поділом на «наших» - «ворогів». Сам факт появи літератури, що адекватно висвітлює визвольну боротьбу (вже не в діаспорі, а саме в Україні) і ламає зашкарублі радянські стереотипи, є, безумовно, явищем позитивним. Прикро, що подібна література пишеться за примітивною схемою: свої - герої, чужі - нікчеми. Судячи з творів деяких вітчизняних письменників на історичну тематику (зокрема новели Ю.Камаєва), подібний стиль стає знаковим для сучасної історичної прози. На жаль. 

P.S. Газета «Україна молода» (цитата з якої винесена на обкладинку видання) свого часу писала, що Василь Шкляр вирішив питання непримиренності «масової» та «елітної» літератури. Цікаво, на чию користь він його вирішив?