«Мистецтво задовольняє наше підсвідоме прагнення до повноти відчуття життя», - писав Анатоль Макаров, згадуючи слова російського класика Михаїла Пришвіна: «мистецтво <...> завжди дає нам образи наших особистих втрат». У першому вірші першої збірки Павла Коробчука є образ «німої глини / з якої тебе виліплено / але не випалено» - образ, що апелює до старозавітньої гіпотези походження людини, але акцентує на незавершеності становлення людини актом Божого творення, на необхідності продовження процесу формування особистости. Людина мусить пройти горнило випробувань, загартуватися і стати міцнішою - так спрощено можна викласти почуття автора, котрому на час виходу збірки було двадцять років.

Я небагато знаю про те, як живе Павло Коробчук. Відомо, що родом він з Луцька, що батько його теж поет, що вчився Павло на факультеті сходознавства Київського національного університету ім. Шевченка, що грає в якійсь групі на барабанах, працює відповідальним секретарем сайту uainfo.censor.net.ua. На початку 2000-х ми перетиналися з ним разів зо два на ірпінських семінарах. Пригадую, під час якоїсь дискусії про поетичні генерації хтось з досвідченіших за нас (чи не Іван Андрусяк?) запропонував був відійти від хронологічного принципу класифікації і сказав, що нема сенсу говорити про дев´ятдесятників, двотисячників, бо «є - поети, а є - гівно». «А є гівно поетів», - пролунало з-за моєї спини. Конкретність цього спонтанного образу, мабуть, припала мені до душі, бо після дискусії я вирішив познайомитися з автором, що так невимушено удосконалив цілком притомну класифікацію. Пам´ятаю, як розпитував Павла про літературну ситуацію в Луцьку, і він розповідав мені про Василя Слапчука. Згодом ми з Павлом не раз перетиналися на львівському Форумі видавців, але кожен з нас рухався своїм маршрутом.

Тим часом виходили Павлові збірки: «Натщенебо» (яка своєї назвою перегукувалася з рядком із мого незавершеного верлібру: «кисле молоко небес натще»), «Дорогосказ» (Коробчукова частина у спільній збірці трьох поетів «Цілодобово!») і «Кайфологія» (її тираж був настільки мізерний, що мені пощастило зобачити лише обкладинку в інтернеті). І «Натщенебо», і «Дорогосказ» справляли добре враження своєю образністю і чуттям мови, грою слів на кшталт «Російська Педерація», «Об´єднані Арабські Умирати» і того, що в заголовках самих книжок, цікавими ритмічними ходами, інколи доречно обірваними фразами чи словами.

Нова збірка Коробчука, на відміну від попередніх, своїм заголовком не обіцяє ніяких мовних ігор. Замість неологізму - архаїчна тварина. Книжка вийшла у видавництві, яке видає переважно досвідчених і визнаних авторів - перед тим у «Ярославовому валу» виходили Віктор Єрофєєв, Володимир Некляєв, Василь Шкляр, Юрій Щербак, Павло Вольвач, Іван Андрусяк. Може, Коробчук постарів? Вкрився панциром слемерської слави? Втомився від пошуків?

Збірка «Динозавр» показує, що Коробчукові пошуки слова тепер переросли у пошуки сюжетів. Лірика стала ліро-епікою. На основі історій автор або чітко формулює певну, як колись казали, «мораль», або залишає читачеві право зробити це на власний розсуд. Сюжет, історія - це те, що стало важливішим за мовні ігри. (Між іншим, коли писалася ця рецензія, Коробчук сповістив на «Фейсбуці» про завершення чернетки свого першого роману.) Безперечно, мовні ігри тут теж є (на них я зупинятися не буду). І кайфу, що його було винесено в заголовок попередньої збірки, теж не бракує - тут і кайф, і драйв, і драп, і шнапс, і секс у різних проекціях. Може видатися, що у цих віршах чогось забагато, - наприклад, сексу чи алкоголю, яких у «Динозаврі» і справді чимало, - але поняття міри, на мій погляд, є дуже суб´єктивним, воно визначається художнім смаком, віковими особливостями, традицією. Хтось день у день зазирає у чарку, а в творчості має інші пріоритети, а хтось залюбки ті стани зміненої свідомости опоетизовує.

Збірка «Кайфологія», яка стала частиною «Динозавру», хоча й натякає своєю назвою, щό в ній головне (а тим самим дає підстави бачити в її авторові речника неогедонізму), проте сам поет говорить, що він мав на увазі зовсім інше. «Кайф - з арабської - ейфорія, логос - з давньогрецької - слово. Тобто - «ейфорія від слова»; те саме в іншому інтерв´ю: «З точки зору етимології, кайфологія означає «блаженство від слова». Хіба той, хто читає книгу, хоче отримати від неї щось інше, крім блаженства?» («Interviewer»). Та ми не мусимо сліпо вірити автокоментарям, а тому перейдімо ближче до самих текстів.

Одне з моїх загальних вражень від збірки «Динозавр» є таким, що Коробчук вирішив описати досвід молодої (хоча не тільки молодої) людини з його розмаїтими принадами та небезпеками. Спільним знаменником багатьох описаних у книжці історій є травматичний досвід такої людини. Цей досвід є немовби зворотнім боком насолоди. Розкоші і злидні, депресія і просвітлення, кохання і алкоголь, визнання і самотність, свобода творчості й обов´язки (в тому числі обов´язки сімейні та материнські), повії і страждання, спокій і творче безсилля, наркотики і благородність, протест і солідарність - між цими полюсами струменіє поетична енергетика збірки. В інтерв´ю, датованому ще до публікації книжки, поет каже: «мене зараз тягне на написання текстів, в яких присутні проблеми. Поезія сама по собі може не нести ніяких рішень чи формул. Але вона зобов´язана підказувати чи показувати. Тобто, взагалі вона завжди це й робить. Але інакшою поезія стає, коли виникає конфлікт - це вже робить її не лише ранковим подихом, вираженням емоції та дзеном, а й модулює проблеми, які би могли допомогли читачу уникнути подібних проблем чи просто дещо зрозуміти» (Павло Коробчук: «Люблю несвідомо вичікувати метафори - як лев свою здобич у хащах» // День. - 2011. - 25 березня. (www.day.kiev.ua/207328)). Мені здається, що в багатьох текстах збірки ця проблемність відчувається, і це здорова авторська інтенція, до того ж реалізована на пристойному поетичному рівні. А тому не можу погодитися з Яром Левчуком, який вважає, що «поезія Павла Коробчука стає авангардом (? - І.К.), виразником ницості духа та убогості рядка сучасної молодої постмодерністської поезії й молоді загалом». Втім, у разі, якщо цей поет старанно культивуватиме мотиви «Динозавра» і в наступних збірках, то я можу змінити свою думку.

зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,

тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,

і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива -

кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь. (с. 130)

Останній із щойно зацитованих рядків чорним по білому передає неоднозначність Коробчукового ставлення до тих видів кайфу, які він сам не без кайфу описує. Подібний мотив звучить і в іншому вірші: «Сукупність помилок важить більше, ніж сукупність дотиків» (с. 25).

Хоча насправді таких дидактичних тез у Коробчука небагато. Поет зробив ставку на конкретику, досвід, а не на висновки:

сенс тривання і полягає в історіях,

в тому числі - у перерахованих щойно,

тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.

                                                                             (с. 131)

Останній рядок, напевно, можна вважати творчим кредом автора «Динозавру». В коментарях до статті Данила Ільницького «Поезія versus інтелектуалізм», що наробила багато галасу на сайті «ЛітАкцент», Коробчук принципово розмовною (а не літературною) мовою писав: «поет має бути людиною без особливих привілей, він не зобов´язаний бути інтелектуалом <...> хай я буду триста разів з диркою в голові, хай мене переїде трамвай, хай я кричу свої тексти на слемах. текст - це не я поза процесом написання. тому єдине, що важливе для мене в цій нашій літературі - ЯКОМОГА ЯКІСНІШЕ ПИСАТИ. все інше - інтелектуалізм, Межигір´я, корочки, медалі, слеми - третьорядне. по барабану успіх, по барабану слава. тільки ЯКІСТЬ написаного мене парить».

До речі, про слем. Як відомо, Павло Коробчук є переможцем численних слем-турнірів, і це кидає певну тінь на його поезію: мовляв, от нажив собі чувак ім´я на тому, що вміє кричати і падати на сцені, а не завдяки якості текстів. Ні, я не оцінюватиму Коробчука-слемера, хочу лише звернути увагу на вірш, під заголовком якого є дедикація: «присвячується старим слемерам». Можна було б очікувати від тексту з такою присвятою, написаного автором-слемером, чогось на кшталт оди. Натомість маємо справу з різкою сатирою, від першої фрази і до останньої: «мужчина, / у якого в житті нічого не стається. слава Богу, що хоча би встає. / мужчина, якому все одно. він чистить бороду замість зубів...» і т.д. Безпорадний, безтолковий, знуджений, нудний, невдячний перед родиною, «заматрьошений в себе. симулює життя» - ось який він, збірний портрет слемера від переможця слем-турнірів. У такому знущальному автопортреті навіть відсутність образних засобів заслуговує на схвальну репліку. Додам до цього, що слем згадано у зневажливому тоні і поза поезією - у своїй дотепній статті з нагоди вручення високої державної нагороди якомусь безнадійному графоманові з Донеччини Коробчук каже: «Поэт бьет по низменности, ему в пору участвовать в литературных слемах».

Слем слемом, а ми повернімось до поезії. Один з віршів, в якому очі не піднімаються шукати інтелектуалізму чи бодай дидактизму, - «Мертві проститутки». Та що там інтелектуалізм чи дидактизм - там навіть поетизмів катма. Верлібр самі вже знаєте про кого, а в нім на весь текст аж дві нещасних метафори і таке от порівняння: «я розкривав її сідниці, ніби розламував свіжий хліб» (с. 37). Навіть мене, окаянного, ця цитата зворушила. (В якомусь іншому вірші є ще рядок, де порівнюється прокладка (не та, що потрібна слюсарям і сантехнікам, а та, що жінкам) з вірою в Бога.) Будь-яка біблійна алюзія в контексті розповіді про те, як оповідач відвідав бордель, не дуже пасує, тим паче таке порівняння. Далі читаємо:

в розпалі наші тіла всуціль вкрилися барабанними перетинками.

проте я втік звідти, коли вона простогнала:

«відкуси мені щоку - так буде симетрично».

і поки втікав, на ходу заправляючи сорочку в штани,

подумав, що бути повією - не менш стражденніше, ніж писати

вірші.

                                                          (с. 37-38)

Як бачимо, біблійні алюзії на тому драстичному порівнянні не закінчилися. Поет повертає сюжет так, що грішниця з його вірша вже починає нагадувати ту відому з Євангелія від Луки, котрій Христос відпустив гріхи, бо вона зуміла переконати Його у своїй вірі завдяки гарячій любові (Лк., 7, 36-50). З погляду літературних якостей та мови (ненормативна форма «менш стражденніше») цей твір, безумовно, не є бездоганним. Але він підкупляє читача ненав´язливо протягнутою ниточкою християнської моралі в тексті, в якому цього очікуєш найменше. Обурення, яке викликає перша біблійна алюзія, в світлі євангельського сюжету може нагадувати обурення фарисея, коли той побачив, як Ісус прихильно поставився до блудниці. Це не єдиний вірш у книжці, де помітно Коробчукове співчутливе ставлення до людей, що так чи інакше опинилися на суспільному дні.

Кожна розвага раніше чи пізніше та й завершується. І цим усвідомленням скінченности насолод пройняті Коробчукові вірші. Як критикові, мені кортить відзначити вірш «Розмови з друзями», де цей мотив присутній. («Кортить» - бо саме в цьому вірші, точніше в його третій строфі, автор опоетизував ремесло критика J.) Є цей мотив і у вірші «Кухання». Контамінаційна назва твору зумовлена контамінацією тем у самому вірші: починається він з опису п´янки в кухні, продовжується коханням, після чого приходить усвідомлення того, що тепер чиясь інша черга цим займатися.

Як свідчать жіночі коментарі до деяких віршів, оприлюднених Коробчуком у «Живому журналі», цьому поетові непогано вдається описувати ситуації із життя жінок. Це ж підтверджено і в рецензії Лілії Шутяк на «Кайфологію», де авторка говорить, що «поет демонструє ґрунтовні знання жіночої психології. Деякі тексти більше пасували б перу «слабкої» статі. Наприклад, вірші «До чого веде невиражена жіноча сексуальність», «Час ставати дорослою», «Коли ти шукала свого коханого», «Секс по телефону», «Я - його. кинула першою» тощо. Спроможність збагнути особливості характеру, манеру поведінки, бажання й думки протилежної статі вказує на неабияку інтуїцію та чуттєвість автора збірки й відрізняє його від інших двотисячників» (www.bukvoid.com.ua/review/2011/03/23/142135.html).

Сумніваюся, що Коробчукову спроможність збагнути бажання і думки іншого належно оцінив хтось зі скромних працівників силових структур Міністерства внутрішніх справ, але є в «Динозаврі» і вірш, написаний від імени працівника славного військового підрозділу «Беркут». Не можу встояти перед спокусою зацитувати бодай початок цього маршу:

Я працюю у спецпідрозділі

                                       Беркут

Міністерства внутрішніх справ

На все,

 крім наказів зверху,

я

           тупо

                    клав.

У мене замість серця

                     ще одна простата.

Замість мозку -

                     щит

                              зі спецсплаву.

Свобода людини - це її зарплата,

а кількість розбитих облич -

                                                 слава.

                                                          (с. 26)

Є у збірці і приклад суто метафізичної поезії - вірш «Бог виття», в якому оповідається про бога, котрого скинуто з небес і котрий тепер сам молиться до тих, хто вгорі. З погляду Коробчука, традиційний дуалізм концептів сили і слабкості, який існує в наших головах, є ілюзорним. «Якби Бог спустився на землю, якби відчув гравітацію, то, за своїм побутовим чи цивілізаційним світоглядом, став би в один ряд із Бомжем», - мовиться в Коробчуковому есеї «Бог - це Бомж», писаному для журналу «Просто неба». Такий радикальний погляд хоча й може видатися надто неординарним, проте життя Ісуса Христа і його вчення схиляють до подібного припущення. У «Динозаврі» є ще кілька віршів, в яких присутні образи бомжів, а образи аутсайдерів, суспільних маргіналів, зустрічаються доволі часто. У вірші «Суспільство допобачення» Коробчук полемізує з дарвінівською тезою про те, що виживає найсильніший: «виживає не найсильніший, а той, / чиє мислення ліпше вписується у систему» (с. 136).

Безперечно, Павло Коробчук є одним з лідерів свого поетичного покоління, і в його новій збірці є чимало сильних і цікавих текстів. Хоча було б несправедливо замовчувати присутність у «Динозаврі» і досить посередніх, ба навіть слабких поезій. До таких я б зарахував «Жовтоблакитні вуста» - верлібр, написаний з приводу резонансного вірша Бродського «На независимость Украины». «Відхідняк героїв» - теж випадковий текст. Спроби роздумувати у віршах про поезію («Соціальна затребуваність поета», «Вірш ні про що») - досить тривіальні. Є й інші тексти, які мені здаються необов´язковими або в яких виділяються кілька вдалих рядків. У кількох текстах помітно незначні мовні огріхи (с.21: слово «підвладна», мабуть, треба виправити на «здатна»; слова «терорист» (с.155), «освятити» (с.166) писати без зайвих букв та символів).

Як образність, так і структура та ритміка збірки показують, що вкриватися панциром динозавра Коробчук ще не бажає. У нього ще тонка поетична шкіра і безліч можливостей розвитку. У «Динозаврі» є вісім розділів, кожен з яких складається з віршів силабо-тонічних, тонічних, верлібрів і поезій в прозі. Більшість розділів починаються силабо-тонікою, а завершуються поезіями в прозі. Читаючи цю книжку, можна переконатися, що форма сама по собі має значення. Частина верлібрів і римованих текстів більш напористі, агресивні, ніж поезії в прозі. Силабо-тоніка, очевидно, несе в собі найбільше від старої-доброї епістемологічної впевнености, інколи навіть дидактичність («Час ставати дорослою», «Жіноча ніжка розслабляє», «Коли ти шукала свого коханого...», «Юридичне оживання»). Спокійні, медитативні представники жанру поезій  в прозі (так звані «Видихи») - мабуть, найбільш дивні тексти. У «Видихові про долю» поет іронічно зображає свої вірші як нігті, які потрібно вирощувати, аби підкинути їх... долі. А в «Видихові про дерево» поет чи то пак ліричний суб´єкт тужить з приводу неможливости бути деревом. Цей «видих» - не просто протиставлення людини безсвідомому рослинному світові, це і протиставлення Заходу - з його культом свідомого - Сходові - з його концепцією нірвани. А ще - прагнення розчинитися у світі, звільнитися від бажань, які, як вчить буддизм, є причиною страждань, і від чуттєвости.