Книга, яку я рецензую, містить одинадцять розділів і чудовий вступ, написаний її укладачем Полом Д´Аньєрі. Джошуа Такер у своєму розділі спирається на власну статтю, опубліковану в журналі «Perspectives on Politics», а інші розділи, зокрема, в першій частині книги, містять оригінальні дослідження Помаранчевої революції. Розділи, написані Анною Фурньє, Марком Беренсоном, Юлією Шукан і Сергієм Куделею, є особливо цінними внесками у вивчення цієї важливої події сучасної історії України.

Автор одного з розділів книги, Лукан Вей, вочевидь, користується двома різними теоретичними підходами для опису факторів, які спричиняють демократичні революції, в залежності від цільової аудиторії його праць. У своєму розділі книги Вей наголошує на тому, що в Україні націоналізм був важливим фактором успішності демократичної революції, а в Білорусі авторитарний режим багато в чому спирається на радянський націоналізм. Водночас, стаття Вея «Справжні причини кольорових революцій», яку він написав після того, як завершив розділ книги, незважаючи на свою самовпевнену назву, не включає націоналізм до факторів виникнення революцій (Див. Lucan A. Way, «The Real Causes of the Color Revolutions,» Journal of Democracy, vol. 19, no. 3  (2008), pp.55-69.). Чотири статті, написані у відповідь на цю працю Вея, піддають сумніву його критику теоретичних підходів до дослідження революцій, однак так само ігнорують фактор націоналізму (Див. Mark R.Beissinger, «An Interrelated Wave,» Journal of Democracy, vol.20, no.1 (2009), pp. 74-77, Valerie Bunce and Sharon Wolchik,  «Getting Real About «Real Causes», Journal of Democracy, vol.20, no.1 (2009), pp. 69-73, Charles H.Fairbanks, C.H.  «Necessary Distinctions, Journal of Democracy, vol.20, no.1 (2009), pp. 82-85, and Vitally Silitski, «What Are we Trying to Explain?,» Journal of Democracy, vol. 20, no.1, (2009), pp. 86-89.). Реагуючи на критику своїх колег, Вей не торкається ролі націоналізму в успішності революцій, однак зауважує, що Помаранчева революція «живилася широко розповсюдженими антиросійськими сентиментами, що переважали на заході країни» (Див. L.A. Way, «A Reply to my Critics,» Journal of Democracy, vol.20, no.1 (2009), pp. 90-97.). Тому незрозуміло, яку позицію займає Вей стосовно ролі націоналізму в демократичних перетвореннях: у розділі рецензованої книги він стверджує, що кращим поясненням участі українців у Помаранчевій революції є особливості їхньої національної ідентичності, а не їхнє обурення виборчими махінаціями.

У своєму розділі Вей розрізняє ситуації, в яких націоналізм є фактором, що консолідує та об´єднує різноманітні групи людей у їхній боротьбі з авторитарним режимом - як у випадку України, та коли такий націоналізм є слабким, а конкуруючий із ним радянський націоналізм є значно сильнішим і натомість слугує опорою авторитарному правлінню - як у випадку Александра Лукашенка в Білорусі. Поза тим, Вей не розглядає таку проблему конкуруючих націоналізмів на прикладі України - на відміну від Стівена Шульмана, який виокремлює «етнічно український» і «східнослов´янський» націоналізми (Stephen Shulman, «National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine,» Slavic Review, vol.64, no.1 (2005), pp.59-87.). Якщо ми замінимо Ющенка «етнічно українським» націоналізмом, а Януковича - «східнослов´янським» націоналізмом, то отримаємо добре підґрунтя для розуміння виборів 2004 року. Шульман, зокрема, вказав на те, що носії «етнічно української» ідентичності мають більш прихильне ставлення до демократії, ніж носії «східнослов´янської» ідентичності. Свідченням цього став період президентства Ющенка. Шульман, таким чином, дає добру вихідну точку для обговорення ліній розколу в українській політиці та національній ідентичності, яку Вей міг би використати у своєму порівнянні України та Білорусі, однак відмовився це зробити. Вей ставить під сумнів результати розвідки Шульмана і не погоджується з тим, що носії «східнослов´янської» ідентичності ставляться до демократії менш прихильно, хоча така позиція прямо суперечить антидемократичній політиці і Кучми, і Януковича. Не випадково, що єдиним періодом демократизації в Україні був президентський термін Ющенка, коли домінуючою серед політичної верхівки була «етнічно українська» ідентичність.

Вей також не бачить взаємозв´язку радянської ідентичності в Білорусі та «східнослов´янської» ідентичності Шульмана, хоч обидві спираються на ту саму євразійську радянську політичну культуру. Найбільш наочним свідченням цього є президентські терміни Лукашенки та Януковича. Згідно з соціологічним дослідженням Центру Разумкова 2009 року, мешканцям Донбасу та Криму, двох електоральних осередків Партії регіонів, більш характерна прихильність до радянської (а не російської чи української) культурної традиції. Водночас, Вей слушно критикує західних дослідників України, таких як Девід Марплс, які вважають, що більшість білорусів є носіями білоруської національної ідентичності, ігноруючи радянську ідентичність. Спираючись на напрацювання Кейта Дардена, Вей пояснює, що урбанізація та зростання рівня письменності у Східній Україні та Білорусі набули обертів саме в часи існування Радянського Союзу, і тому розвиток обох регіонів аж до часу здобуття незалежності відбувався через призму радянської системи освіти, що й призвело до домінування радянських цінностей.

Анна Фурньє стверджує,  що Помаранчеву революцію не варто розуміти як радикальний розрив із радянським минулим, оскільки українці зберегли багато культурних норм тієї епохи. Натомість, Помаранчеву революцію, на її думку, слід розглядати як спосіб відновлення радянського та західного «порядку». Новизна розділу Фурньє полягає в тому, що вона слушно виокремлює і політичні, і економічні мотиви участі протестуючих в акціях на Майдані, на що - як і у випадку з роллю націоналізму - американські науковці, які досліджують демократичні революції, не звертають увагу (дискусії на сторінках журналу «Journal of Democracy» не торкалися соціальних чи економічних чинників). Фурньє переконана, що політичні та економічні мотиви учасників Помаранчевої революції «частково пов´язані з економічними очікуваннями, які виробилися ще в радянські часи» (с. 111). До них, зокрема, належать такі фактори, як вимоги соціальної справедливості, невдоволення економічною нерівністю та потреба у відновленні нормального стану речей, під яким розуміють чесну владу, стабільність, вчасну виплату зарплат, повагу до Конституції та законів, підзвітність політичного керівництва та невтручання влади в бізнес. Як я вже неодноразово зазначав, намагання на словах задовольнити такі вимоги населення під час виборчих кампаній робить усі українські політичні сили популістськими (а не лише Юлію Тимошенко, яку зазвичай називають «популісткою») (Див. T.Kuzio, «Populism in Ukraine in Comparative European Context,» Problems of Post-Communism, vol.57, no.6 (November-December 2010), pp.3-18.).

Уряд Тимошенко 2005 року намагався втілити в життя обіцянки Ющенка щодо боротьби з олігархами і «бандитами», які він висловлював під час своєї передвиборчої кампанії минулого року (на що вказує Фурньє), однак забув одразу ж після свого обрання президентом. Шукан, у свою чергу, зазначає, що «дискурс опозиції спирався головним чином на засудження несправедливості та аморальності влади і її представників» (с.97) і цитує першу промову Ющенка в якості кандидата в президенти в липні 2004 року, в якій він гостро критикує олігархів. Шукан стверджує, що в ході своєї кампанії він намагався зобразити себе «народним кандидатом», який протистоїть «бандитській владі» (с. 97). Крім того, Фурньє вказує на те, що учасники Помаранчевої революції підтримували реприватизацію та обмеження влади олігархів, і тому не бачить нічого дивного в тому, що до виборів 2010 року Тимошенко замінила Ющенка в якості головного носія «помаранчевих» цінностей. Ющенко, натомість, не зрозумів причин, які спонукали українців до протесту, і під час свого президентського терміну зблизився з олігархами. Теммі Лінч знаходить витоки слогану 2004 року «Бандитам - тюрми!» в опозиційній риториці 2000-2003 років, зокрема, в акціях «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно!», домінуючу роль у яких відігравали Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія України, гарантувавши собі цим статус лівих сил.

Фурньє називає це поєднання цінностей «подвійним становленням Західної та радянської сучасностей» (с. 115). Учасники Помаранчевої революції прагнули, щоб із ними поводились як із громадянами, а не як із рабами (суб´єктами), а представників влади переважно називали «бандитами». Водночас, жоден автор не зробив спроби відповісти на питання, чому 44% українців проголосували за «бандитську владу» (див. нижче) - чи не тому, що, користуючись теоретичним підходом Фурньє, на сході України радянські цінності лишаються поширенішими, ніж на заході? Беручи до уваги дослідження національної ідентичності та культури українців, а також фактичні кроки та методи роботи команди Януковича, це цілком може бути причиною.

Фурньє продовжує: «З подвійного становлення Західної та радянської сучасностей виникла артикуляція «держави» в термінах моралі, відповідальності та турботи» (с. 126). Фурньє піддає аналізу сподівання учасників Помаранчевої революції, які вимагали водночас демократичних відносин між правителями та громадянами, встановлення яких звузило б розрив, яким Беренсон пояснює недовіру громадян до державних інститутів, припинення свавілля «бандитів» при владі та соціальний патерналізм (тобто, турботу держави про своїх громадян). Фурньє також вказує на обурення громадян незаконним, необмеженим і безвідповідальним грабунком з боку представників еліт. Цікаво, що думають про своїх лідерів українці зараз - після того, як Янукович і олігархи закріпилися у владі?

Марк Беренсон у своєму розділі пояснює, чому українська демократія є ще надто слабкою, і, відповідно, чому Янукович зміг так легко знищити всі демократичні набутки протягом першого року свого президентського терміну. Беренсон стверджує, що перегляд характеру стосунків громадян і держави є найбільшим викликом для України і що зміна ставлення держави до своїх громадян є ключовою умовою демократизації, якої так і не зміг досягти Ющенко і яку ніколи не буде досягнуто за президентства Януковича. Беренсон зауважує високий рівень недовіри до державних інститутів та дуже незначну частку українців - менше 10% - які вважають, що держава виконує свої зобов´язання перед громадянами. Ці фактори пояснюють низький рівень сплати податків в Україні. Віра українців у те, що державні інститути «роблять те, що слід, і виконують свої зобов´язання перед громадянами, настільки слабка, що можна говорити про її практичну відсутність» (с. 214). Тому не дивно, що частка тіньової економіки в Україні лишається надзвичайно високою, складаючи близько 40-50% ВВП. У своїй недовірі до держави українці подібні до італійців та інших мешканців Південної Європи (Див. ‘Україні треба брати приклад з Італії після 1970-‘, Hazeta po-Ukrainski, 13 July 2010. Gazeta.ua. target="_blank">Gazeta.ua.articles/comments-newspaper/346922">http://Gazeta.ua. target="_blank">Gazeta.ua.articles/comments-newspaper/346922) .

Дослідження витоків Помаранчевої революції, здійснене Теммі Лінч, проливає світло на період, який до цього не вивчали, і водночас розчаровує, адже виявляється нездатним проаналізувати багатосторонню особистість Ющенка та особливості його політичного курсу, які стали очевидними під час його президентства. Лінч і Шукан вельми майстерно аналізують тактики і стратегії опозиції, які дозволили їй добитися обрання Ющенка президентом. Вони включали скоординованість дій, широке охоплення мас-медіа, масштабний моніторинг виборів, успішні засоби мобілізації підтримки населення, артикуляція конкретних і досяжних цілей, розподіл відповідальності між молоддю та політичними лідерами, налагодження зв´язків із силовими органами та забезпечення цілодобового функціонування Майдану за допомогою постійних виступів, пісень і трансляції новин. Лінч досліджує витоки антикучмівського руху 2000-2001 років, що потім переросли в акції «Україна без Кучми», «Україно, повстань!» та комітет «За правду» (які почали асоціювати з Блоком Юлії Тимошенко та «Нашою Україною», відповідно), арешт Тимошенко, що перетворив її в радикального опозиційного лідера, та відкритий лист, спрямований проти протестуючих, підписаний того ж дня Кучмою, Ющенком і парламентським спікером Іваном Плющем.

Лінч зазначає, що перетворення Ющенка в лідера опозиції «відбувалося повільно і загалом стало результатом діяльності інших політичних акторів. Боротися було не в його натурі» (с. 55). Цей важливий аргумент слід було розвинути, адже він пояснює його невдалий президентський термін і нездатність використати можливості, надані йому Помаранчевою революцією, аби стати «українським Джорджем Вашингтоном». В період, який аналізує Лінч (2000-2004 роки), Ющенко був не в змозі вирішити, кого обрати своїм союзником - Тимошенко чи Кучму, а після 2005 року те саме стосувалося його коливань між Тимошенко та Януковичем. Союз Ющенка з Януковичем став очевидним під час виборів 2010 року, в ході яких він перешкоджав кампанії Тимошенко, а у відповідь отримав гарантії від висунення проти нього кримінальних звинувачень. Тимошенко, у свою чергу, не отримала таких гарантій, на що вказує хоча б те, що до її уряду 2007-2010 років входили представники трьох політичних сил: Блоку Юлії Тимошенко, «Нашої України» Ющенка та Блоку Литвина. Лінч стверджує, що опозиція винесла три важливих уроки з «допомаранчевих» акцій протесту: потребу в єдності опозиції, висуненні чітких і досяжних цілей і широкому поширенню інформації. Однак, вона не зважає на найбільш важливий урок із заворушень березня 2001 року, а саме - необхідність ненасильницького характеру акцій протесту (що досліджує в своєму розділі Куделя), оскільки ті події сильно дискредитували опозицію.

Розділ Сергія Куделі присвячений малодослідженому періоду Помаранчевої революції: переговорам за круглим столом, необхідність в яких виникла внаслідок нездатності жодної зі сторін досягти поставлених цілей одноосібно (Єдиною працею на цю тему є  Steven Pifer, «European Mediators and Ukraine´s Organge Revolution,» Problems of Post-Communism, LIV, 6 (2007), 28-42.). Тому Україна більше нагадує Лівію березня 2011 року, а не Туніс січня того ж року, який, у свою чергу, має більше спільного з грузинською Революцією троянд: громадянська війна, до якої Україна була близька в 2004 року, таки сталася в Лівії. Куделя стверджує, що помірковані представники опозиції (Ющенко, Петро Порошенко) та влади (Кучма, Плющ, тодішній парламентський спікер Володимир Литвин) намагалися досягти домовленості, яка  б відсторонила радикалів у складі опозиції (Тимошенко) та влади (Янукович, голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук). Представники влади були вражені і масштабом протесту (що й досі непокоїть Януковича), і позицією силових структур, які або перейшли на бік опозиції, або обрали нейтралітет (прикладом чого було втручання армії, яка зупинила спецназ Міністерства внутрішніх справ, направлений на Майдан 28 листопада 2004 року) (Див. T. Kuzio, «State-Led Violence in Ukraine´s 2004 Elections and Orange Revolution,» Communist and Post-Communist Studies, XLIII, 4 (2010), 383-95.). Ющенко, в свою чергу, не підтримав заклики Тимошенко та організації «Пора» до захоплення будівлі президентської адміністрації, обравши варіант переговорів.

Добре проведене дослідження Куделі, втім, має два недоліки. Перший випливає з його прихильного ставлення до Ющенка, яке приводить його до некритичної віри в те, що укладення домовленості було єдиним виходом із кризи, що склалася. Навіть якщо Ющенко справді не мав іншого вибору, окрім як сісти за стіл переговорів, Куделя ніколи не ставить питання, чому в ході переговорного процесу він здав так багато позицій і не зміг усвідомити свого домінуючого положення, яке дозволяло йому диктувати свої умови владі. Під час ведення переговорів команда Ющенка фактично контролювала Київ, де протестували мільйони українців, і мала підтримку практично всіх силових структур (за винятком невеликих підрозділів спецназу з Криму, які в тому числі охороняли президентську адміністрацію). Маючи таку перевагу на своєму боці, Ющенко міг заблокувати включення питання конституційної реформи до порядку денного переговорів, а також обмежити коло осіб, яким надавався імунітет, самим лише Кучмою. Куделя також не розглядає вірогідність того, що сепаратистський конгрес у Сєверодонецьку в листопаді 2004 року було проведено з благословення Кучми, який таким чином намагався змусити Ющенка капітулювати.

Другий недолік спричинений першим і полягає в тому, що Куделя нічого не пише про імунітет, який Ющенко отримав в ході переговорів. На наступний день після «пакетного» голосування в парламенті Святослава Піскуна було знову призначено Генеральним прокурором в якості «гаранта» угоди про імунітет. Можливо, надання імунітету Кучмі й справді було єдиним способом уникнути кровопролиття, однак чи була потреба гарантувати імунітет усім представникам тодішньої політичної верхівки, в тому числі Януковичу, обрання президентом якого було визнано Верховним судом недійсним? Якби в 2005 році Януковича засудили за зловживання службовими повноваженнями та фальсифікацію результатів виборів, він би втратив право займати державні посади, а Партія регіонів обрала б нового лідера. Натомість, Янукович і зараз продовжує вірити в те, що в 2004 році не було ніяких фальсифікацій і його обрали законно, а Помаранчева революція була «американським путчем».

Разом з тим, книга охоплює лише половину картини, адже жоден з одинадцяти розділів не має справу з «антипомаранчевою Україною» - 44% українців, які проголосували за Януковича в 2004 році, та 48% українців, які обрали його президентом у 2010 році. Західні науковці все ще не відповіли на питання, чому 44-48% українців є «антипомаранчевими», і те, що в рецензованій книзі цьому не приділено уваги, тим більш дивно, зважаючи на те, що Партія регіонів є найпопулярнішою українською партією, яка здобула відносну більшість голосів на виборах 2006 і 2007 років. Демократичні революції та перетворення в країнах Центральної та Східної Європи - Румунії, Болгарії, Словаччині та Сербії - спиралися на підтримку національних меншин, які прагнули інтеграції своїх країн в Європу. Українські національні меншини, натомість, підтримували «антипомаранчеву» Україну і голосували за Партію регіонів, а до виборів 2002 року - за Комуністичну партію України. Національні меншини в Грузії також не підтримували Революцію троянд 2003 року, однак вони мешкали за межами території, яку контролювала грузинська влада - в анклавах заморожених конфліктів Південної Осетії та Абхазії - і таким чином дозволили Міхаілу Саакашвілі отримати 96% голосів. Друге місце із мізерними 1,9% голосів зайняв Теймураз Шашіашвілі.

Ще один предмет дослідження, якого не торкалися західні науковці, стосується того, чому жителі Східної України не підтримували масові акції, спрямовані проти тодішнього Президента Кучми, починаючи з кризи «кучмагейту» в листопаді 2000 року і закінчуючи виборами 2004 року. Чому вбивство журналіста Ігоря Александрова в місті Слов´янськ Донецької області в липні 2001 року не викликало таку ж хвилю протестів, як убивство Георгія Гонгадзе восени 2000 року (або вірогідне вбивство харківського журналіста Василя Климентьєва восени 2010 року)? Справа Гонгадзе важлива й тим, що допоки вони лишатиметься нерозкритою, команда Януковича використовуватиме її для шантажу Кучми й Литвина, які нібито є організаторами цього вбивства.

Третя проблема, яка потребує вивчення, полягає в нездатності правоохоронної системи України, зокрема Генеральної прокуратури, завершити розслідування гучних кримінальних справ, таких як вбивство Гонгадзе та отруєння Ющенка. Чому в Перу в результаті подібного скандалу 2000 року таки зуміли притягнути до відповідальності та ув´язнити високопоставлених чиновників, в тому числі колишнього Президента Альберто Фухіморі (першого президента в Латинській Америці, якого посадили у в´язницю), яких зафіксували на відео тоді, коли вони давали хабар? У той же час, жоден український високопоставлений чиновник не потрапив до в´язниці, окрім як у Німеччині та США, а всі висунуті протягом 2010 року звинувачення є виявом помсти Януковича членам «помаранчевої» команди.

У цілому, рецензована книга є чудовим доповненням до невеликої кількості ґрунтовних праць про Помаранчеву революцію; як і у випадку будь-якої книги, що складається з досліджень, написаних різними авторами, її розділи неоднорідні за своєю якістю, новизною і значимістю. Можливо, одного дня Центр Вудро Вільсона випустить свою книгу, яка б доповнила рецензовану збірку дослідженнями «антипомаранчевої» України?