Вірші, представлені в збірці Вано Крюґера «Ніжна посмішка Берії» легко поділяються на дві принципові частини: 1) ті, що мають стосунок до поезії; 2) ті, що мають стосунок до епатажу й провокації.

Будемо виходити з того, що поезія – це особливий спосіб виразити оточуючий світ і всі речі в ньому. Поезія також нівелює межу між суб’єктом, об’єктом і оточуючим світом, вони зливаються в «піднесене ліричне ціле» (за визначенням М. Уельбека). Про поезію, звичайно, можна сказати й іншими словами, але найкращі її зразки легко підпадають під наведене визначення. Тож на ньому й зупинимося.

Проблема переважної частини віршів Крюґера полягає в тому, що в них немає ані піднесення, ані ліричного цілого, а подекуди – взагалі цілого. І досягає автор цього ефекту дуже простим і очевидним способом: як брудна лайка враз руйнує чарівний образ тендітної красуні, так Берія, Дзержинський, Андропов легко розправляються з лірикою та й поезією взагалі. Навіщо автор це робить? Звичайно, заради дармової енергії! Ці образи ще добряче «фонять» (їх непотрібно створювати з нуля), тож чому б не нагодувати дешевим поетичним цезієм та стронцієм публіку?! Під час поетичного сеансу певне збудження вона відчує, а що буде далі – неважливо…

Всі ці берії та фелікси обросли такою купою сенсів, що публіцистичність – це один з головних їхніх атрибутів. Навіть додавання критичної дози перверзійності не може вилікувати від цієї смертельної для поезії хвороби! Іншими словами, якщо найкращий фрегат, що пролежав купу років на морському дні й заріс мулом та різними морськими жителями, витягнути на поверхню води – він сам не попливе. Йому потрібна підтримка буксирів, тобто публіки. Сама по собі (тобто в небесних сферах) така поезія не існує…

А справжня поезія – це коли на власних вітрилах! Інакше душа та серце не пропустять, підкинуть мозку – нехай розважається, і не таке на його долю кожного дня випадає… Чи можна, приміром, уявити, що образ Андропова подарує тонкі відчуття, народить прекрасну емоцію? Чи порятує він, коли тобі відмовила кохана?.. Його підступна мета – примусити тебе хіба що увімкнути телевізор… А там – суцільна безкінечна пісня сьогодення – Уго Чавес, Бенезір Бхуто, Тодор Живков; а яка неорана нива з Броз Тіто та червоними кхмерами, а Ясір Арафат, а Фідель; та й Лівію, Фукусіму і Вікілікс вже час оспівувати! І непогано це робити під загальною назвою «Ніжна посмішка Крюґера»!  

(До речі, якщо радянське минуле – це, за визначенням автора, «некрокомунізм», то чому б затягані та заяложені образи іншої соціальної системи – порно-акторів, трансвеститів, геїв – не назвати «некрокапіталізмом»?)

Окрім сказаного вище, поезія – це також намагання повернути людині первісні відчуття, закладені в генах. Розігнати туман та морок всіх цих щоденних, щохвилинних нашарувань. Докопатися до найголовніших образів, які й справді важливі – і в день, і в ночі. Крюґеру це часто вдається:

«Місто лежить в колисці руїн

в пелюшках з колючого дроту»
 

«Мертва вода із затоплених храмів»

 
«Маузер ніжно цілує бранку у ямку»

 
«Очі стануть блакитними «наче небо напередодні Першої світової»

«Яка солодка ілюзія в цих пікселях на моніторі»

У нечистого під нігтями «застрягли частки сонця, Що залишилися там, Коли він, падаючи, чіплявся за нього».

Окремо варто сказати про вірш «Нічний метелику Житомирської траси». Автору вдалося банальну тему жовтої преси підняти до справжніх епосних висот: в цій повії з Житомирської – всі повії світу, а також – всі інші жінки, а також – весь світ. (Цікавим видається певний паралелізм цього вірша з мандельштамівським «Возьми на радость из моих ладоней…»)

Про Набокова хтось сказав, що це – чудовий поет, якому немає чого сказати. Обігравши попереднє: Крюґер – це поет, якому є що сказати, але він чомусь надто довго жартує над слухачем. Деякі птахи, перед тим як споживати справжню їжу, ковтають каміння – для кращого травлення. Будемо вважати, що аналогічна процедура з беріями (берія – це майже берілій) у Крюґера пройшла успішно – публіка потішена непересічним видовищем, настав час автору думати про справжні їстівні екологічні метафори, які – хочеться сподіватися – увійдуть до майбутньої книги під умовною, але концептуально виправданою текстом, назвою «Нічний метелик». Прогнози – річ невдячна, а тим паче – в поезії, але тим не менш: на відміну від збірки «Ніжна посмішка Берії» великому провокатору Вано Крюґеру в новому дискурсі слово «Бог» доведеться писати без купюр (нині – Б-г), і це буде абсолютно серйозним кроком. І  з поетичної точки зору теж.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином    « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».