Від усіх, хто долучився до цього марноголосся, і хто хвалив, і хто гудив, і хто полум’яно захищав, і хто був безжально об’єктивним, велика дяка від усіх за те, що нам дозволено було доторкнутись своїми банальними словами до великого. І наперед обіцяно ще більше доторків. Я теж написав про Ліну Костенко.   

У нас давно не було такої книги. І, певно, наступна буде не скоро. Книги, на яку так чекали і сподівалися. Ліна Костенко – прекрасна постать в українській літературі. Гарні, чуттєві, розумні вірші, «шістдесятниця», чудова біографія – і говорила, коли всі мовчали, і вставала, коли всі сиділи, і твори її забороняли друкувати. Вона геніальна поетеса, без сумніву. Але головним в іміджі, в ролі для нинішнього інформаційного суспільства було це її умовне «затворництво-мовчання-внутрішняеміграція», це уникання публічності. Вона мовчала, коли всі говорили і наговорили вже велику смердючу купу, і, очевидно, скидалася на того, на кого скидаються всі мовчуни у балагані. «Совість нації» - це, без сумніву, надто гучно і трохи старомодно, але вона не сама нап’ялила на себе цей титул. На неї сподівалися. Вона була останньою – і тепер стала як всі. Тепер про неї не пише хіба що каліка. Вона стала і футболом, і політикою одночасно.

Цілком послідовно цей «німб геніальності» авторки перейшов у спадок до книжки. Як наслідок, найтяжче в оцінці «Записок українського самашедшего» - це відсторонитись від гучного навкололітературного дискурсу. Повноцінно це зробити, здається, лише належить. Є дві більші речі, які затуляють сам текст – це постать авторки та сподівання аудиторії, подекуди не зовсім виправдані. І справа не лише у невдалому маркетингові, який розтарабанив про супер-пупер-роман, хоча і він теж доклався. Все разом - це спричинило нездорову атмосферу, коли від Ліни Костенко вже можна сміливо вимагати вирахувати, приміром, таку формулу розрахунків за російський газ, щоб Москва нам ще й доплачувала. Якось всі разом забули, що поет інколи просто поет, навіть коли зненацька вирішив писати прозу.

Про критику

Літературнокритичне поле, після видання «Записок...», охоче розігрілось і зашкварчало на всі голоси. В цій катавасії якось всі забули про саму авторку, яка інколи разом із іншими причетними до процесу, простодушно проговорювала практично всі відповіді на гострі закиди критиків. Мабуть, найбільше втіхи було в тому, що всі впізнали за маскою «програміста» незграбно захованого автора, який мало тямить у програмуванні, але в якого син і так далі... Але ж цього ніхто не приховував! «Чому я писала про програмістів? Та тому, що це тип людей, яких я люблю – це молодь, мій син, його оточення. Страшенно розумні хлопці і дівчата. Вони часом розумніші, ніж гуманітарії…». Або: «По суті, всі мої герої роману безіменні. Усіх їх я люблю. Колись я сказала, що вірші я пишу, проза пише мене, а над статтями я працюю. Тому ця проза писала мене.». Багато було написано про непереконливих персонажів та не цікавий сюжет. Але і цього нам ніхто не обіцяв! Процес писання «Записок...» немав нічого спільного з творенням сюжетів і героїв: «Мені захотілось дослідити, як людство входить у міленіум – день за днем... У мене набралися стоси матеріалів. А я ж молодий прозаїк... Але я знала, якщо все видам – навіть найцікавіші, найпарадоксальніші факти, то на п’ятій хвилині читач втомиться, а на десятій – знепритомніє. І тут моя доця, яка все прочитала, каже: «Мамусю, а якщо б десь дзенькнула чайна ложечка?» Тобто давай героя, людину. Хто це буде? Книжка написана від чоловіка. Це не жіночий роман. Я не навмисно так зробила. Я подумала: як я його почну? І у мене виникла перша фраза, яку я міняти не захотіла. Мій герой сказав: «Я завжди був нормальною людиною». І так почався чоловічий роман ». Де тут можна розгледіти обіцянки свіжого в літературі? Очевидно, первинним був замисел «дослідити» Україну, людство і «міленіум», викласти набір думок і фраз, а вже потім все це розцяцьковували задля приваблення читача. У самому ж тексті Програміст-Костенко каже просто в очі всьому дискурсові: «Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося.». Звісно, у скромних словах поетки можна помітити натяки на кокетування, але і очевидного там достатньо. Присутність технічних помилок та невисока якість редакторської роботи над книгою – геть просто зрозуміти зі слів Малковича: «я хотів до Миколая зробити щось виняткове, особливу книжку. Тому ми й старалися встигнути». Тобто велику частину з написаного про «Записки...» можна і тепер замінити уважно прочитаною чи прослуханою прямою мовою причетних до книги людей. Валити всі ці ошукані очікування на видавця, який перехвалив своє ж видання, теж не зовсім чесно.

Про «Записки українського самашедшего»

Намагаючись оцінити «Записки...», потрібно пам’ятати, що у створенні цього тексту важливу роль відігравали дві речі – художній прототип та особливість прози поета. З огляду на ці вихідні дані, книга Ліни Костенко – абсолютно пристойні записки. Саме як записки, як фіксування часу, як переписування Гоголя і як перша проза поета. Змістова, сутнісна різниця між «Записками сумасшедшего» і «Записками українського самашедшего» так само малопомітна, як і між назвами цих текстів. При цьому не варто перебільшувати якість текту Гоголя, який – не з найкращих. Ніхто ж не брався за «Мертві душі». Загалом безсюжетний гротеск, трагедія безвиході, хворобливий самоаналіз і прискіпливий аналіз зовнішнього середовища, повний «єралаш» на сторінках, важка дійсність, яка тисне на головного героя, і сам головний персонаж – все це старанно осучаснено і націоналізовано. Навіть «сумасшествие-самашедшість» у головних героїв схожі за клінічною картиною. Попріщин замислюється про себе: «Отчего я титулярный совітник..?», а потім і про життя загалом: «что есть лучшего на свете, все достается или камер-юнкерам, или генералам». Костенківський «програміст» простує тим же шляхом: «хтось із нас божевільний, вони чи я?», а далі береться за Україну: «І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу, що життя своє віддали, — за таку Незалежність? За таку демократію?!». Обидва героя мають фінансову скруту, невдалу кар’єру та проблеми у стосунках із протилежною статтю. В обох випадках особисту психічну неврівноваженість доповнює картина ззовні. При цьому інформаційний потік у Попріщена не менш екзотичний, хоч і менш щільний: «Говорят, в Англии выплыла рыба, которая сказала два слова на таком странном языке, что ученые уже три года стараются определить и еще до сих пор ничего не открыли. Я читал тоже в газетах о двух коровах, которые пришли в лавку и спросили себе фунт чаю.». Душевно-комічне закінчення у Гоголя, коли улікарнений «Король» згадує маму, рівноцінне за вагою апогею Помаранчевої революції. І, якби повість про Попріщина розтягнути на 400 сторінок і 4 роки, він теж устигав би набриднути. При цьому не менш важливо, що за прототип обраний був саме Гоголь, а не, приміром, Достоєвський чи Толстой, чи навіть Єрофєєв з усіма їхніми «Записками...».

З іншого боку «Записки...» – це проза поета, більше того – поетки, більше того – перша опублікована проза. Якщо для багатьох це стало дивиною, то для літератури – це вже пройдена практика. Із найближчого і більш-менш схожого - проза М. Цвєтаєвої, Г. Ахматової та З. Гіппіус. Є винятки, але переважно проза поетів суттєво поступається поезії тих же поетів. Неримовані тексти першої Й. Бродський характеризував так - «позасюжетність, ретроспективність, мовна та метафорична спресованість». Спадщина Ахматової містила переважно малосюжетні замітки, нариси, щоденниково-мемуарні записи. Про прозу Гіппіус писали майже руками наших нинішніх критиків Костенко: «Герои Гиппиус говорят интересные слова, попадают в сложные коллизии, но не живут перед читателем; большинство их — только олицетворение отвлечённых идей, а некоторые — не более, как искусно сработанные марионетки, приводимые в движение рукою автора, а не силой своих внутренних психологических переживаний.». Безсюжетна безгеройність – це те, чого варто було очікувати. Звісно вдалий білінгвізм «проза-поезія» знаваний людством, але його поява – це ще більша рідкість, ніж народження другої Ліни Костенко просто зараз у звичайній українській родині.

Про публіцистичність

Публіцистичність «Записок...» певно чи не єдине, що не може викликати суперечок. Але ця публіцистичність має дві вади по всіх двох основних критеріях – естетичному та ідеологічному. З одного боку, її багато, вона одноманітна і, крім начитаності, мало чим відрізняється від банального сприйняття інформаційного потоку пересічним українцем. Сильно бракує інсайдної інформації. З іншого боку, з неї не видно виходу, навіть попри Криловівську простоту і доступність. Вся агітація книги втупилася в одну несвіжу фразу: «Мисли глобально – дій локально», але переконливих прикладів такої поведінки в тексті немає. Попри те, що якраз при локальних діях виявляються нюанси, яких не видно при глобальних розумуваннях, і це переважно стопорить дію.

Загалом «Записки...» засвідчують одну річ. Станом на 2010 рік Ліна Костенко писала саме таку прозу. Дивнішим було би, якби вона писала іншу. Треба це чітко усвідомити. Але так само тут не йдеться про падіння авторитетів. Це те саме, що зневажати Ахматову чи Цвєтаєву за їх прозу, або Шевченка за російські повісті. Тому залишається чекати наступної частини роману, «жіночої», в якій має бути і цілісніший герой, і, можливо, сліди від гуль набитих критиками за «несюжетність» та «банальність». І не забувати, що інколи поет – це просто поет, а записки – просто записки.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».