Ця розмова свідомо стилізована під серію з 12 листів до молодого адресата, що прагне присвятити своє життя написанню романів. Себто, не в останню чергу маємо до розгляду ще й своєрідну авторську містифікацію.

У першому листі, що має назву «Притча про солітера», автор осмислює проблему вибору людиною письменницького фаху як найліпшого для неї, бо «писати для неї – ліпший із усіх доступних їй образів життя, незалежно від того, які соціяльні, політичні чи матеріяльні зиски він отримає завдяки творчості». Втім, окрім вибору літературного фаху, який робить майбутній письменник, він передовсім має відчути схильність до літературної діяльности. Людина, що намагається стати письменником, провадить далі Льоса, насправді бере на себе тягар змагання з реальністю, а це змагання «і є потаємною суттю літератури та літературного покликання». В суті своїй, література – це бунт проти реальности, хай умовний і навіть неусвідомлений, але бунт, адже «художня вигадка, своєю чергою, пробуджує тривогу і невдоволення» тим, що людина бачить і проживає щодня. «І таке невдоволення реальним світом, пробуджене хорошою літературою, здатне за певних обставин обернутись на бунт проти чинної влади, інституцій або релігій». Влада реагує зазвичай адекватно – обмеженнями, заборонами та переслідуваннями письменників і їх творів; у кращому разі, намагається контролювати літературу: «От чому диктатура у будь-якому вияві – фашизм, комунізм, ісламський фундаменталізм, африканські або латиноамериканські військові режими – завжди намагалася взяти літературу під контроль, натягнувши на нею гамівну сорочку цензури». Наступний суттєвий момент, на якому одразу загострює увагу свого молодшого адресата М.Льоса, це – серйозність і відповідальність письменника у стосунках із літературою, готовність віддано їй служити і «стати по суті її рабом». І далі розповідає про жах минулих і не надто часів – про солітера, згадавши реальний випадок із життя, але підсумувавши все це у притчевій алеґоричній формі: «Література – не марнування часу, не спорт, не витончена гра, якій віддають часи дозвілля. <...> Літературою треба займатися постійно, вона виповнює собою все життя, а не лише ті години, коли людина сидить і пише; вона підкорює собі всі інші справи, тому що літературна праця поглинає саме життя письменника, подібно до величезного солітера, що поселився в людському тілі. Флобер говорив: «Література – це спосіб життя». Інакше говорячи, той, хто обрав настільки прекрасне та всевладне покликання, той не пише, аби жити, а живе, аби писати». До речі, згаданий Льосою Ґюстав Флобер писав ув одному з листів про суть літературної праці й інакше (хоча і співзвучно із тими, дещо банальними словами, що їх наводить Льоса), по-дорослому, без евфемізмів, проте витончено-метафорично: «Література – це фалос, яким мене мають, а я навіть не можу кінчити...»

Такі от справи з тією літературою. А ще пригадую, як нещодавно, Олесь Ульяненко розповів моїм студентам-філологам, що література виїдає його зсередини , не лишаючи часу й місця для інших вагомих речей, як от родинне життя, діти, облаштування побуту, телебачення, музика, відпочинок тощо. Себто, він повністю належить лише літературі, й у цьому полягає сенс його життя, – література і є, треба думати, його правдивим і єдиним життям. Не знаю, чи повірили словам письменника студенти, але виходить, що він таки цілком приєднався до слів своїх зарубіжних колеґ. Думаю, О.Ульяненко висловив річ цілком очевидну, хоча й факультативну, як для більшости письменників-заробітчан нашого часу, в якому такі поняття, як пристрасть і етика видаються остаточно занедбаними, якщо не курйозними. Шкода, але так уже є, – справа лібералізму живе й упевнено перемагає на всіх фронтах.

У другому розділі, чи то пак листі, що має назву «Катоблепас», М.Льоса відповідає на наступні питання свого адресата: «Звідки беруться історії, про які оповідається в романах?» і «Як автори романів вигадують теми для своїх книг?» Як на мене, це не два, а все-таки, одне питання, та вже. Метр на це відповідає, мовляв, його й самого досі хвилюють подібні питання, хоча він є уже автором значної кількости книг. Утім, відповідь, як і слід, мабуть, було очікувати, доволі проста: «життєвий досвід і є джерелом, що живить вимисел». Тут же звучить (можливо, не зайве, але дещо факультативне) застереження з приводу того, що романні події в жодному разі не слід ототожнювати з реальною біографією їх творця. Застереження, як і сама відповідь, направду виглядають дещо дивно, бо несуть у собі інформацію, здавалося б, загальновідому. Поготів, ці речі не мають бути одкровенням для людини, хай навіть і молодої, яка прагне стати романістом. Виникає підозра, що метр містифікує читача, намагаючись, можливо, повернути його в романтичні (маю на увазі, наївні, майже не праґматичні, доліберальні) часи; наприклад, у першу третину ХХ століття, коли література для письменника була справді майже єдиним змістом і сенсом життя. Майстер демонструє майже прийом учуднення, порівнюючи процес створення роману зі стриптизом навиворіт. Стосовно ж романних тем, то Льоса вважає, що романіст знаходить матеріял для них, знов-таки, в самому собі, ніби катоблепас , міфічна тварина, що відома в літературі нового часу передовсім через Ґ.Флобера («Спокуса святого Антонія») й Боргеса («Підручник фантастичної зоології»). Чергова алеґорія, як на мене, використана метром Льосою доволі ефектно: «Катоблепас – неймовірна істота, що пожирає себе, починаючи з лап. Письменник – не настільки буквально, звичайно, – але так само вгризається у власний досвід, відшукуючи матеріял для вигадування історій». А ще він слушно додає (хоч і говорить, що в цьому є ризик), що «автор не обирає теми – це вони його обирають. <...> У виборі теми свобода письменника доволі відносна, а можливо, її взагалі немає. Точніше, в будь-якому разі вона значно вужча, ніж у виборі літературної форми, де, як мені здається, письменницька свобода – себто відповідальність – абсолютна». Невдовзі вже сам письменник ставить питання: «Що значить бути правдивим письменником?» і сам же, зрозуміло, відповідає на нього: правдивим є той письменник, хто пише на теми, які його направду обходять, які він не здатний оминути. Врешті-решт, автор повідомляє не менш відому всім істину, мовляв, у списках бестселерів вистачає нікчемних романів. «На мій погляд, – говорить далі письменник, – складно стати творцем – перетворювачем реальности, коли тебе не надихають і не підживлюють із глибин твоєї власної душі привиди (демони), що обернули нас, романістів, на бунтарів, які перебудовують життя у вигадки. Вважаю, якщо не противитись тиску й писати, відштовхуючись від того, що нас переслідує та надихає, що зрослося з нами, що вкраплено в наше життя, хоча часом і незбагненно, чому, – тоді пишеться «ліпше», переконливіше і потужніше, і є все необхідне, аби ступити на манливий, хоча й неймовірно складний, усіяний розчаруваннями й муками шлях – почати творити роман». Утім, не тема є визначальним фактором, багато в підсумку залежить від форми: «Саме форма, в якій реалізована тема, робить історію ориґінальною або банальною, складною або простою; форма надає історії та персонажам енергію, багатозначність і правдивість, і вона ж робить героїв нежиттєвими і карикатурними маріонетками».    

Читаючи перші два розділи чи, пак, листи, я відчував, як поступово зростало моє незадоволення. І от на початку третього листа, знаходжу слова Льоси, ніби спеціяльно для мене, незадоволеного , призначені: «Дорогий друже! Ви маєте абсолютну рацію! Мої попередні листи з їх туманними міркуваннями про літературний талант і про джерела, з яких автор черпає теми, як і мої зоологічні алеґорії – солітер і катоблепас, – грішать абстрактністю і позначені однією доволі незручною властивістю – підсумкові висновки, неможливо ані перевірити, ані довести, ані спростувати». І надалі автор воліє говорити про форму літературного твору, «яка, як це не парадоксально звучить, – найбільш конкретне, з того, що є в романі, бо саме завдяки формі він отримує плоть, відчутну на дотик сутність».

У процесі читання третього листа стає зрозуміло, що відомий практик роману намагається приміряти на себе мантію ледве не теоретика романного жанру, що рано чи пізно не робили хіба що зовсім уже ліниві письменники. Не знаю, як у інших читачів, а в мене виникає щось на кшталт ледве помітного співчуття до Маріо Льоси, бо він може бути хіба що квазітеоретиком, що й засвідчують його не завше послідовні та не надто логічно вивірені міркування про літературу. Все-таки, значно більш переконливим він є у двох перших розділах, у яких вдається до алеґорій у суто латиноамериканському дусі, розповідаючи притчу про солітера , або згадавши леґендарну істоту, що зветься катоблепас . Ці листи, як і в будь-якій іншій формі розмови інших великих письменників про літературу загалом і про власну творчість зокрема, завше є листами людини, що відбуває свою неповторну цікаву подорож у світ навпаки; у світ, який за своєю подобою створює і плекає; у світ, до якого з радістю й солодким тремом запрошує всіх бажаючих. У подальших розділах-листах метр розмірковує про стиль, про час і простір прози, про роль оповідача, про композицію й структуру роману, врешті – про літературну критику та остаточну неможливість вичерпно пояснити художню реальність літератури: «У справжній прозі або поезії завше лишається якийсь елемент – або рівень, – непідвладний для раціонального критичного аналізу. Адже критика – справа розумова, а в літературній творчості, крім розуму й мислення, беруть участь, а часом і переважають інтуїція, чутливість, талант провидця і навіть азарт – саме вони неодмінно прослизають крізь найдрібнішу сітку критичного розбору». Втім, метр нічого не має проти серйозної критики, що здатна, як мінімум, привернути увагу читача до такої факультативної штуки, якою нині являється література.

Чи не єдине місце, в якому з М.Льосою мені направду кортить сперечатись, це розділ «Прихований факт», у якому автор звертає увагу передовсім на твори аванґардистів, беручи за приклади твори Е.Гемінґвея, А.Роб-Ґріє, К.Симона. Автор заочно ніби полемізує із К.Симоном, стверджуючи, що безкінечно описуючи одну-єдину пачку сиґарет «Жітан», можна дійти до абсурду. Передовсім М.Льосі ходить про збереження читацьких ілюзій, треба думати, він зовсім не сприймає формалістичне «оголення прийому», а разом із ним – і всю аванґардову конвенцію. Хоча він і маґічний , але все-таки – реаліст . Тому надмірне наголошування на штучності, робленості літературного твору, йому, вочевидь, не смакує. Зрештою, це справді, справа смаку та мистецьких переконань. З іншого боку, метр, не надто толерує стиль романів Л.-Ф. Селіна, але при цьому визнає його мистецьку спроможність, демонструючи неабияку власну чутливість до справжньої літератури: «Стиль може бути неприємним, але тим не менше, – завдяки цілісності – дієвим. Блискучий тому приклад – Луї Фердінан Селін. [...] у мене немає щонайменших сумнівів у тому, що «Подорож на край ночі», а також «Смерть у кредит» (хоча і з деякими застереженнями) – романи вражаюче переконливі, їх нудотна мерзотність і екстраваґантність нас гіпнотизують, змітаючи всі естетичні або етичні заперечення, що їх ми могли б зі здоровим глуздом проти них висунути». І в цьому визнанні Льосою таланту й мистецької переконливости навіть у неблизького йому за духом письменника я особисто бачу зрілість і переконливість самого метра.    

Не знаю, як там із уявним молодим романістом, але підозрюю, що чи не основне призначення цієї книги – переконати молоду людину й потенційного романіста, що творити  (множити) романи насправді йому не варто. Ліпше скористатися значно доступнішою та щасливішою долею читача; тобто, можливістю пуститися в незабутню подорож – хоч би й разом із М.Льосою, – вже створеними ним романними стежками. Бо щастя літературних людей не конче полягає в написанні творів, воно присутнє також у читанні вже написаного. Ось як, приміром, висловлюється Мішель Уельбек із цього приводу у своєму дебютному романі «Розширення простору боротьби» (1994), використовуючи всім відомий формалістичний засіб «оголення прийому»: «Якби я міг прожити своє життя за читанням, я б не бажав нічого іншого; я дізнався про це у сім років. [...] Направду, я думаю, ще мені більше пасувало б життя за читанням. Але такого життя мені не дісталося». І, думаю, Уельбек у даному випадку промовляє доволі щиро, втім, не писати для нього – ще одна приватна його неможливість; він пише, бо мусить писати – інакше йому не вижити. Письменницький мус – то окрема цікава тема. Альбер Камю з цього ж приводу колись зазначив: «Для чого ж і творчість, як не для того, аби осмислити страждання, навіть якщо вони до осмислення не надаються? Краса постає цієї миті з-поміж уламків несправедливости й зла».

Зрештою, мабуть, усім зрозуміло, яка насичена або й безкінечна бібліографія на сьогодні існує з проблем, тим чи іншим боком зачеплених Маріо Льосою в його романному лікнепі, бо зачеплена, по суті, вся літературна теорія й практика. Тому цю книгу варто сприймати лише як цікаву розмову, але в жодному разі – не як посібник для початківців, на чому наголошує і сам автор: «... не можна навчити іншого творити, в ліпшому випадку можна навчити писати й читати. Всьому іншому кожен навчається самотужки – на кожному кроці зашпортуючись, падаючи і знов підводячись. Звичайно, Ви вже здогадались, що я хочу сказати насамкінець: швидше забудьте все, про що прочитали в моїх листах, присвячених літературі, й сідайте писати романи. Зичу успіху!». Приблизно такою ж мірою методичкою для майбутніх поетів можна вважати не надто відомий у наших краях трактат Уельбека «Залишатись живим». Не втримаюсь, і наведу найсуттєвішу думку із нього: головне – залишатись живим, бо мертвий поет написати нічого не зможе ... Втім, як бачимо, М.Льоса таки заохочує, принаймні, на спробу письма, а вже писати чи й надалі лишатися читачем – кожний вирішує сам для себе.  

 Марио В. Льоса. Письма молодому романисту/ пер. с исп. Н.Богомоловой. – М.: Колибри , 2006. – 272 с .