Марія Шунь вже створила собі майже семикнижжя, й останньою на нині збіркою є «ООН»; про неї i піде мова. У біографії зазначено: «Народжена 22 січня 1962 року на Львівщині у м. Городку (перша назва його Соляний, друга Яґеллонський) із річкою Верещицею (Вережицею), що була колись судноплавною, а нині жабі по коліна». У цьому зачині – дві головні пристрасті авторки: до історії та водойм, особливо річок . Про це – згодом; продовжимо іншим знаковим реченням: «У 1995 р. змінила львівську прописку на нью-йоркську». Не «виїхала», не «змінила місце проживання» – рідко хто навіть серед «материкових» наших поетів зберігає таку вкоріненість. Поезія М. Шунь, як і твори представників та попутників Нью-Йоркської групи, просякнута «мандрівним циганством» (за висловом Віри Вовк), але духовне перебування, візія душевного комфорту, позитивні емоції, інтимність в’яжуться саме з Україною. Насамкінець – життєве кредо: «Не поєднює себе ні з кібер-панком, ні з етно-панком, ні з тяжким роком, ні з жодною тяжкою СОТАнічною силою, а тільки з чистою природою. Бо тільки вона того вартує». У цьому відчитується невичерпна, вироблена, либонь, ще в молоді роки опірність до наличок і штампів, щедро навішуваних як українським ретро-, так і сучлітом (та й прописка, по суті, не що інше, як соціальна наличка), а ще – така сама невичерпна природність вислову, що не боїться несмаку, вульґарності, різномастого сленґу і т. ін., – усе вмотивовує і терпить ота гранична відкритість, яку легко можна сплутати з герметичністю.

Про герметичність.  Моє читання теж, звісно, добряче претендує на непоінформованість, на несповназмістовність – бо химерні лінії асоціацій треба розчитувати ледве не по слідах пейзажів, імпресій, емоцій. Однак там, де «без півлітри не зрозумієш», фіаско купує не автор, а читач, бо це його, читача, проблеми.

Верлібрам Марії Шунь притаманний не так часто-густий  у наш час суспільно-філософський характер. Медитація на якусь тему майже неминуче переходить                    у поетизовану есеїстику. Соціальна заанґажованість – у доброму сенсі цього слова – характеризує  ледве чи не кожен текст. З іншого боку, нечисленні у Шунь зразки справдешньої лірики доводять її майстерність у цьому плані. «Подушкові трампліни і сонні піруети, / пражаться з глини / два камасутрові силуети / по два боки місячної світлини …», або ось музичне: «Мені так синьо / бо мені біло / і біло-сіро / і впало-сіло / надворі чорно / бо дуже жовто / надворі вечір / листям товстий / і жить так зносно / бо перелітно / а перелітно / тому що вчасно / комусь в обійми / і знову літньо / нурт підійде »... Можна подумати, що Марія Шунь намагається висловлюватися ірраціонально, тоді як її мислення наскрізь раціоналізоване. Це буде напівправда, спонукувана позірністю есеїстичного викладу. Зміст і хід думки притаманні есею, однак хід слова має зовсім іншу природу. Стара-добра мова як знакова система розпадається на морфеми й анаграми, від слів лишаються тільки коренІ або кОрені, що проростають у пласти колективної свідомості. Українська граматика занепадає на користь аглютинації чи інкорпорування. Бо in corpora rerum полягає не стільки внутрішньої форми, як у їх інтеркультурному й інтертекстуальному взаємозв’язку. Слова не мають застоятися, перетворитися в задубілі corpses. Тому вони полісемантичні й динамічні, сенс протеїчно звивається, опираючись профанному буквалізмові. Над текстами Шунь треба багато думати. Часом не стільки важить вірш, як втягання ним у навколотекстові роздуми, яке власне є його метою. Але це ще не все. Такі чинники, як асоціативна спорідненість, спільне семантичне поле, співпереживання – власне вони роблять тут погоду. Я скромно вважаю, що мені поталанило з читанням десь у третині випадків.

Тепер про саму книгу. Вона має чотири цикли поезій. Перший цикл «ООН» – про реальні чи віртуальні навколосвітні подорожі. Марія Шунь малює суперечливий портрет цивілізації: нафтові спекуляції та міжнародний тероризм, медіа, зв´язок, супермаркети й побут, комп’ютерні мережі, програми та віруси. Авторку цікавить етнічна та ґендерна психологія, етимологія назв, навіть щодо побутової лексики. З іншого боку, звучить тема природи: земля як біологія та земля як географія перебувають в енгармонійному симбіозі. Програмний вірш циклу й збірки – «ООН», у центрі якого – історія будівлі, де тепер резиденція Організації Об’єднаних Націй. Те, що було призначене служити для розділювання, тепер об’єднює різні світи. Змаргіналізована меншинність у постмодерний час стає центральною, асимілює чи розбиває давні уявлення про стиль життя і побут, не кажучи вже про якісь нематеріальні категорії. Те, що вважається західною культурою, – «зашореною», «завузькою», – представники «гарячих націй» (орієнт, Африка, Латинська Америка) переробляють під власну природність («жінки-шовкопряди / насилюють весь індо-китай / поздовж гайвеїв / усміхнених американських міст… почеплюють місяць рогатий / на шапку-силянку / щонайкращого вершника-молодика / із набіглих щитків доріг » – «Деревні паралельки»). Десь там, серед замериканізованого огрому, тулиться й українська діаспора, котра не має в текстах Шунь однозначного трактування. У межах культурологічного дискурсу вона загубилася серед ініціативніших і аґресивніших етнічних груп (вірш «4real»; гірка іронія назви, що походить зі сленґу, розшифровується в тексті). Однак образ України присутній у народнопісенних, казкових, міфологічних образах, відгомонах звичаїв – розпорошена індивідуальна свідомість західного інтелігента черпає з українського культурного джерела. Непозбутній конфліктнародності/

ґлобалізації у рамках поетичного стилю стає діалектикою, а відтак перебуває дифузію і проявляється як самобутня позиція, яку б можна назвати «природженою культурністю», – золота середина між культурною експансією, що вироджується в пресинґ і терор, та культурною інертністю, що загрожує загибеллю етносу. На прикладі індіанської культури поетка показує, що ніщо не спроможне замулити, пригасити колективного первня народності, який невід’ємний і від ландшафту, і від живої природи.

Другий цикл «Морський вуз» містить, за кількома винятками, те, що можна було б зарахувати до інтимної лірики – якщо розглядати її крізь призму екзистенції. Починається він віршем «Землеміри»: «Я купую червоний бант із Home Depo / на обперезини / чорної землі – скільки мені / вистарчить обняти її / у свої груди ». Марія Шунь розкриває трагізм недовговічності життя (та сама тема – у віршах «Нафта» й «Моргідж»): вистачить одної миті між динамічним виром повсякденності й абсолютною статикою смерті. Тому так багато в тому житті важить відвертість, яку пропагує навзамін юдиного етикету несподівана кінцівка: «Руки мої, я люблю вас, / бо ви вбивали / лишень обороняючись. / А не міряючи – у кого / побільше за грудьми / схованої землі …» Дуже мало віршів порушують тему кохання чи взагалі привату. Я маю суб’єктивне відчуття, що така мала увага до цих тем – навмисне уникання, може, й антипатія до «гендеру», до жіночого письма (хоча творча манера Марії Шунь за стилем і настроями явно жіночна). Приватне життя поетки викладене скупими рядками недепресивних біографій, вона далека від сентиментально-надривного «несповналітнього» егоцентризму. В одному з віршів звучить думка: кожне особисте переживання, вкладене у форму вірша й біографії, виглядає безнадійно втопленим. Не можна витягати на поверхню втоплені переживання. Від них лишаються дрібні побутові деталі, суть втрачається, блудить, мов між трьома соснами, поміж тими скалками розбитого скла, цитатами з богемних розмов, давніх віршів і ютубових пісеньок. У цьому ж циклі – візії з нашої літератури: симпатія до Антонича, доброзичлива іронія щодо Лазуткіна, спроба розібратися у культурній позиції Хвильового та Скрипника, у ситуації, коли сподіване злиття зі Сходом дало неочікувані плоди. Навкололітературні роздуми ніби підсумовує вірш «Корені» – метафоричне пояснення несповна-дорослості, несповназубості нашої культури, що не може втішатися життям, не виробивши критичного ставлення до себе, не відчувши здорової й лікувальної самоіронії, не створивши повноцінної держави. Наша національна ідея передавалася «молочним шляхом», від праматері до нової матері роду, тому фатальною для неї є сучасна її яловість – культура як жіночий монастир. Завершує вірш образ зуба із трьома коренями (перший кутній моляр – анатом.) –  майже біологічно- державницького символу матері-України й водночас повноцінної, розвиненої культури. З цього потрійного кореня і має шанс пробитися дорослість українського світобачення. Логічне продовження думки – у вірші «Фінансова криза», темою якого є профанування біблійних і державотворчих символів. Думкою авторка десь перегукується з О. Забужко – ми маємо повагу лишень до розп’ятих, святиня уявляється нам як гріб господній , герой визнаний тільки після і завдяки смерті, і лише через неї ми пасивно надіємося царства божого. Наслідок – суспільство «гробів повалених», «льоликів-боликів» із піску – нетривкої, аморфної матерії духу, – до яких «сила божа» не може мати співчуття.

Антитезою до цих невеселих роздумів є цикл «Перениця». (Перениця – давня праслов’янська назва пшениці, неодмінного атрибуту українського буття.) На думку Марії Шунь, ми пішли неправильним шляхом, замість національної орґаніки переймаючи збанкрутілі симулякри західної культури. Справжні наші духовні скарби – давня історична спадщина, міська культура княжих часів, звичаї, фольклор, мова: «і на запитання “який?” / її світ є дуже твердим прикметником / що на чертах та різах / між собою ми з ним розуміємося». Історія давніх часів, археологія і фольклористика виступають як метод самопізнання, міфотворення – як засіб виробити неспотворену історію. Кілька віршів присвячено темі давньої культурної спорідненості між слов’янщиною й Албанією. В останньому вірші циклу («Стоївка») фігурує узагальнюючий образ води як часу й національної стихії; цей образ переходить у цикл «Вододендрон».

Етимологія назви четвертого циклу: відросток води. Той відросток води, водяний нерв, про який ітиметься, – це ріка взагалі й ріка зокрема, як-от львівська, закопана під брук і замулена нечистотами Полтва. Здавалося б, а що мало аж так залежати від незначної водної артерії? Літаково-космічне наше покоління майже не користується ріками як шляхами сполучення, відтак йому не дано зрозуміти їх вагу в природному житті давніх. Воно тільки приймає на віру сліди міфології: чотири райські ріки, ріка як межа між життям і смертю, вода як середовище зародження життя (це й наукова теорія)… Ріками пролягали межі говірок і цілих націй. Роль вавилонської вежі тепер перейняв великий мегаполіс – розточчя культур і водночас їх океан. Але вмістилищем колективної пам’яті надалі лишається вода: у випадку індіанців – Черепаше озеро й Міссісіпі (про них ідеться в попередніх циклах), а українцям, окрім банального вже в пошевченківській поезії Дніпра, варто згадати ще багато дрібних річок, – Марія Шунь називає понад двадцять гідронімів… На позір тема циклу – екологічна, дуже актуальна в нинішні часи. Рідко котра велика американська ріка в техногенні сімдесяті-вісімдесяті мала питну воду. Тепер світ береться за розум, але нам до цього далеко. Проект щодо виведення русла Полтви за межі Львова лишається навіть в інтелігентських колах сливе що невідомим. Ми будуємо штучні гнилі моря-водосховища, привалюємо брук пам’ятниками й театрами. «Полтва болісно / забивається у щурячий куток / і не має чим дихати». Але Марія Шунь застерігає, що природа помститься (алогічний образ Полтви з автоматом Калашникова): вснулим у власному ілюзорному комфорті обивателям похована ріка ще дасть себе чути. Помститься й самосвідомість – пересохлими лакунами символів, прогалинами в національній пам’яті. Ріка – це символ втраченої спільноти: «Старі князі / впали на Калці, / бо втратили спільність / простої їжі та простого ложа, / та просто – спільності… А знать ніколи / не знає нічого – / аж до Калки …» Як і в часи Брежнєва, у нас завищений поріг чутливості до історичних пересторог. Таким чином екологічна «рогата дилема» переростає в масштабну метафору втрати національних джерел, духовності, людяності як природної риси. Численні примітки під текстами більш інформативні для тих, хто цікавиться фактами, на яких побудована поезія циклу. Однак вони далеко не охоплюють усіх алюзій, скомпонованих у цю відчайдушну апологію відродження національної гідності.

Ось так Марія Шунь об’єднює у своїй збірці глобальне, національне й локальне.      Її вірші не тільки констатують факт або ситуацію, а й спонукають до пошуку шляхів розв’язання різних проблем. Тому, хто здатен на активну громадянську позицію та схильний аналізувати навколишню реальність, роблячи з неї певні висновки, читання книги виплатиться. Тому ж, хто більше поціновує чуття мови, ігри слів, парадоксальність вислову, – просто сподобається. Бодай місцями.