Re: цензії

01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле
10.11.2024|Віктор Вербич
Світ, зітканий з непроминального світла

Re:цензії

26.12.2010|11:43|Євген Баран

Пролог любові як пролог життя…

Надія Дичка. ПереХрестя.: поезія, проза. Драматургія. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2010. – 172 с.

У кожного з поетів настає момент, коли він зобов’язаний не тільки писати, але зобов’язаний БУТИ, якщо він справжній поет. Здається, цю просту істину розуміють. Якщо не всі, то більшість. Але розуміти,  ще не означає могти. А могти, ще не є запорукою розуміння.

Надія Дичка із Долини, яка видала свою десяту книгу, в якій подала зразки поетичної, прозової і драматичної творчости, так мені видається вже не просто розуміє вимоги до себе, як до літератора зі стажем, але й може звільняти власний світ у тій формі й тому вигляді, які найкраще відповідають її внутрішньому бажанню/потребі. Принаймні, ті вірші, які опубліковані у запропонованій книзі, підтверджують, що Надія Дичка досягла в своїй творчости поетичної зрілости. Вона вже знає, що казати. Знає, як казати. І розуміє, що особисті знання не полегшують її страждання. Навпаки, увиразнюють ту прірву, яка завжди поглиблюється між літературною професійною потребою і популяризацією любові та індивідуально-побутовим її втіленням. Себто, в теорії, кожний поет набагато більший Людинолюб, аніж на практиці. Бо тяжко любити людину, коли любиш себе як ідеальне втілення людських болей і радостей.

Християнський контекст, до якого часто вдається Надія Дичка, є не так смиренністю євангельською, як прихованим єретичним богоборінням. Навіть вірші виразно дидактичні («Пророків не чекають на землі»; «Світ вигадав нам час…»; «Перед лицем Господнім») не приховують внутрішнього роздратування автора, втоми від суспільного нерозуміння. Є свідченням людського терпіння, яке ось-ось прорветься в істеричний крик втомленої світом і людьми жінки…

З іншого боку цілий ряд віршів («Пролог любові…»; «Пам’яті мами»; «Холодний світ без мами коло хвіртки…»; «Тягнуть ворони за місто заспаний ранок…»; «Падають груші медові…»; «Пам’яті тата»; «Все минуло…»; «Не захлинешся у моїм волоссі…»; «Ти з тих мужів, яких чекають вічно…»; «Хто б мені це сказав?»;  «І квіти, й зорі просяться у вірш»; «Замало світла у нічних снігах?»; окремі афористичні строфи із циклу «Могти й перемагати»: «Якби сонце могло цілувати світ улітку лагідніше, // ми би не знали, що таке спека… »; «Дивується дівчатко, що за зиму так виросло – // не влазить в літнє платтячко! // Просто весна іде – бруньки грудей почули весну… »; «Якби сороки не розносили пліток, а вміли писати // вони би стали графоманами?.. »; «Вірю в казку…»; «Плачемо за старими хатами, садками…»; «Принцеса проміняла принца на свинопаса…»; «Червоний світлофор») переконують мене в тому, що Надія Дичка – поетеса виразно християнської традиції. Традиції, зміцненої досвідом, умінням, талантом. Додався сюди ще й людський біль, викликаний втратами рідних поетесі людей (матері й батька). Можливо, саме він додав якоїсь щемливо-тужливої нути в констатації екзистенційної самоти (самости).

Звичайно, що в такому єднанні – поетично-прозово-драматичному, – яке маємо у книзі,  є свої переваги і свої недоліки. Бо напрошуються жанрово-видові зіставлення. І вони не завжди на користь прози чи драматичної спроби. Хоча ідейно-тематичний контекст творів десь той самий: патріотичний патос, лірична м’якість, елегійність і пастельність кольорів, лубковість образів,  християнсько-моралізаторський контекст (до речі, це ті риси, які зустрічаємо і в картинах Надії Дички, – себто її літературний доробок треба розглядати в єдності з живописом авторки).

Я розглядаю прозу і драматичну спробу Надії Дички як бажання вийти за межі вірша й розширити уявлення про власний світ. Бо поезія живе й у інших формах і жанрах, як це не дивно звучить. Особливо, якщо автор залишається натхненним і десь блаженним шукачем істини, яка не додає спокою, але розширює власні межі болю, який робить із тебе Творця, змушуючи іти вперед:

Нічого не прошу – живи собі, як хочеш:

Поети всім чужі, хоч звільнені від шор.

Обабіч злих доріг хай світить серед ночі

тобі немов тюльпан – червоний світлофор.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

06.12.2024|18:41
Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
03.12.2024|09:25
Дискурс радянського самовбивства
28.11.2024|14:49
Видавництво Старого Лева спільно з Talents for Ukraine запускають серію подій "Читати. Говорити"
27.11.2024|12:11
"Книгарня "Є" відновлює тури для письменників: дебютні авторки-фантастки вирушають у подорож Україною
21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
19.11.2024|10:42
Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
19.11.2024|10:38
Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
11.11.2024|19:27
15 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
11.11.2024|19:20
Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
11.11.2024|11:21
“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева


Партнери