Re:цензії

10.11.2010|16:20|Євген Баран

«Це Павло Ковжун…»

Павло Ковжун. Творча спадщина художника: Матеріали. Біобібліографічний довідник (Постнарбутівська плеяда–1)/ Упорядники Іван Мельник, Роман Яців. – Львів: Львівська Національна Академія Мистецтв. Науково-дослідний сектор, 2010. – 254 с.

Ще раз переконуюся, що українська літературна критика є недосконалою, оскільки рідко або й зовсім не виходить за межі «власної парафії », себто інтерпретування книг художньої літератури. Принаймні, сам є таким, сиріч недосконалим, бо завжди вважав, що писати про художників чи про музикантів повинні спеціалісти. Але, натрапивши нещодавно на наукову монографію Лесі Генералюк «Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва» (Київ: Наук. думка, 2008 ), до писання про яку я «продираюся » через власне дилетантство, власні стереотипи і табу,  зрозумів, що відмовлятися від простору мистецького, – образотворчого – немудро.

Здається, з моїм літературних приятелів сю істину для себе раніше відкрив Петро Сорока, який не тільки колекціонує картини, але й майстерно пише про світ художників. Як сказав про Петра Сороку інший мій приятель, львівський літературознавець Петро Ляшкевич, який має безпосередній стосунок і до книги про Павла Ковжуна, оскільки проводив коректорську вичитку: «Він відчуває кольори… », і це тонке художнє відчуття прочитується у його «лісовій » прозі…

Але повернуся до Павла Ковжуна (1896-1939), сього унікального митця-графіка, що «забив монополію», як про нього жартували у Львові, на оформлення книжок в Галичині. Унікальність його полягає ще й в тому, що народившись на Житомирщині і долею закинутий у Львів, він ніколи не страждав від нелюбові до галичан, навпаки постійно підкреслював, що Львів і Київ (за яким, звичайно, сумував) є двома важливими ключами до української політичної соборности : «Та для Ковжуна Львів не був «чужий», як  для не одного еміґранта, що не вмів зжитися з галицькими українцями. Не минув і рік, а Ковжун став серцем і душею мистецького Львова. Всюди він вносив зі собою життя, все він мав безліч планів, багато запалу. Вмів бути не лише творцем, але й орґанізатором » (Олесь Бабій. «Мої стрічі з Павлом Ковжуном (спогади)», с.38)…

Про долю ж самого Ковжуна, який вчився у Київській художній школі й перед І світовою війною разом із братами Семенками (Михайлем і Василем) належав до молодої української мистецької еліти, – про події того часу сам Ковжун пише у статті-спогаді «Музаґет»: «Після революції у 1917 році, головно після заключення миру, вся передвоєнна київська літературна й мистецька молодь почала стягуватися до Києва. Одні поверталися з фронту, де були а ітаторами, українізаторами армії, редакторами газет, лекторами, інші з інших міст, не раз аж з Владивостоку. Це все був рухливий, живий, молодий елемент, що підчас революційної діяльности набрав відваги та горів до роботи » (с.75), – можна сказати його ж словами, якими Ковжун характеризував долю своїх ровесників, українських митців: «Яка траґедія! Творити своїй нації, віддати їй довгими роками придбане знання, весь свій зміст, свою творчість і вогонь, всю себе – розкидати свою працю довгих днів і ночей, місяців і літ по чужих музеях і збірках, виставках і салонах, тріумфально збирати за працю оплески в формі признань, рецензій, відчитів і т.д. Все, все це віддати не там, де треба, і де все те повинно бути… » («Марія Дольницька», с. 68); «Дитина української землі й сонця, він творив в такт з огрітою любов’ю своєї Батьківщини кров’ю. Треба лише глянути на його речі, аби сказати, що вони українські, що українське мистецтво мало в Крижанівськім свою необхідну частину, аби бути почутим, цілим» («Василь Крижанівський, 1891-1926», с.62).

Залишається шкодувати, що багато фактів його героїчної біографії залишаються невідомими для сучасного читача («В його вдачі, поведінці було все, що є гарне в душі наддніпрянців, і були в нього прикмети дійсного європейця. Він був ніжний і лагідний, з великим змислом гумору, а при тім справді мужеський тип. Про нього оповідали цілі леґенди, про його воєнні й революційні пригоди кружляли просто фантастичні поголоски », Олесь Бабій «Мої стрічі з Павлом Ковжуном», с.36), і ніколи вже не будуть відтворені. Хіба дочекаємося якогось літерата, який белетризує життєву стезю цього великого життєлюба (Олесь Бабій у своїх спогадах наводить такі слова Павла Ковжана, які  той сказав за декілька днів до своєї смерті: «(…) я люблю життя, світ, люблю людей, красу, мистецтво . (…). Жити хочеться. Як-не-як життя прекрасне, тільки жаль, що таке коротке » (с.41)). Тому із зрозумінням сприймаєш і такі міркування митця, які він сам трактував як «хвилевий настрій »: «Чи ти бачиш, як мало гарних людей на світі? Хіба сотна людина має в собі щось гарне, естетичне, цікаве. А поза тим це все або криві, або горбаті, або старі, погані, або жінки без ніякої краси, виразу в лиці… Як мало дбають люди про красу, про свій вигляд. Нераз мені здається, що ціле людство менше варте, аніж це людству здається. Ось подивись на ті сірі постаті крамарів, спекулянтів, старих збідованих жінок, виголоднілих робітників. Дітей. Все це не живе, а мучиться. Ех, серед людей більшість – такі собі з’їдачі хліба, яких життя не має ані змислу, ні краси, ні сили, ні величі. Нераз дивно, що кращі одиниці з-поміж людей творять для тої сірої маси культуру, терплять задля людства, жертвують на полях бою. Чи ось ця товпа потребує того? Ось цим спекулянтам не треба ні мистецтва, ні твоєї поезії, ні батьківщини. Тільки треба грошей, хліба, вина і розпусти» (Там само, с.41).

Сама книга складається з декількох розділів: Сучасники про Павла Ковжана; Мистецька публіцистика Павла Ковжана; Графіка, малярство Павла Ковжана; Бібліографія, каталог творів. Перелік виставок.

Мистецька публіцистика є цікавою і пізнавальною.  Адже Ковжун – практик і теоретик мистецтва графіки; автор коротких сильветок про відомих художників і спогадів про них. Я назву тільки деякі з його праць, аби читач уяснив собі обшири охоплених тем і мистецьких проблєм, якими цікавився художник: «Окраса книжки й пояснення віньєти», «Творчість Архипенка», «Неопубліковані праці Г.Нарбута», «Феруччіо Ферацці», «Про книжковий знак», «[Глущенко]», «Михайло Бойчук», «Василь Кричевський»,  «Грищенко», «Жінка в малярстві Шевченка», «Мати Божа на іконах Різдва» та цілий ряд інших. А які цікаві й оригінальні міркування він висловлює:
1. «Теорія «нового» європейського мистецтва хоче переконати всіх і всюди, що те «нове» мистецтво стає вище індивідуальності і нації, що воно буде колективне, яким буде й «новий» стиль, та що він, власне, один зможе певно висловити найвищі потреби краси. Так не є і не буде. Бо коли би так було, мистецтво не від і грало би свого завдання. То був би трафарет, що тратив би на вартості з кожною годиною, і тоді не тільки мистецтво всерло б, а й засохло б людство. Бо  відомо, що з усіх досягнень людськості на усіх ділянках життя, найтривалішим було і є якраз мистецтво. (…). От через що Архипенкові потрібний національно-мистецький ґрунт, бо дальші його шукання заведуть» («Творчість Архипенка», с.57-58);

2. «Малярство було для Шевченка одним з головних моментів його життя і це треба брати під увагу, коли хочеться зрозуміти його індивідуальність» («Жінка в малярстві Шевченка», с.137);

3. «Одною з причин недоцінення Шевченка, як маляра, і був саме його академізм, бо натуралістичне малярство, що прийшло пізніше, а з ним і мистецтвознавство не могло примиритись з доволі умовними формами того академізму. Також добі імпресіоністичного мистецтва Шевченко, як маляр, був чужий, – і лиш тепер, коли культивується форма у мистецтві – бачимо Шевченка в іншому світлі» (Там само, с.138)…

Так само і з репродукціями графічних та малярських робіт Павла Ковжуна, – це той рівень національного в мистецтві яке можна охарактеризувати словами самого художника, які той сказав про Георгія Нарбута: «Нарбут нас графічно «українізував» – українська графіка Нарбута рішучо одмежувала нас від чужих графічних впливів, виробила смак і оцінку та точне означення того, що ми називаємо сучасною українською графікою» (с.65), додаючи при цьому ще одну авторську оцінку (перефразуючи її, бо в ній ішлося про творчість Олекси Грищенка): «У кожному разі його творчість – це наше найкраще наших днів».

Ця книга має не тільки пізнавальну, але й  естетичну вартість (добра поліграфія, якісний ілюстративний матеріял: світлини та  репродукції графічних і малярських робіт Павла Ковжуна). Зрештою, вона є необхідною для тих, хто прагне пізнати велично-драматичний світ українського мистецтва через долю його творців.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери