Критичне осмислення літературного процесу тоді вартує уваги, коли воно системне і послідовне. Зрештою, сам літературний процес відбувається як даність тоді, коли виповнений баченням світоглядної й естетичної перспективи і критичних порад. Для української літератури складається так парадоксально-закономірно, що найцікавішими періодами були ті, які характеризувалися сум’яттям суспільно-політичного і культурного життя. Себто, 20-і й 90-і роки минулого століття. Дещо наближався до них період кінця 50-поч.60-х (так звана «відлига»), але це було штучне попускання віжок, якому не дали вилитися у розмаїття естетичних пошуків і літературно-дискусійних просторікувань.

Щасливий той літератор, який потрапляв у ці бурхливі періоди визрівання і кристалізації естетичних і світоглядних принципів. Одним із таких «щасливців» є харківський критик Володимир Брюгген, якому вдалося на схилі суспільно-політичної відлиги дебютувати першою книгою літературно-критичних статей  під характерною для тої доби назвою «Людина творить добро» (1966).

У літературно-критичному доробкові Володимира Брюггена  8 книг, остання з яких є своєрідним «підчищанням»  шухляд: у ній зібрані давні статті, ніде раніше не друковані, і написані в останні роки. Якщо зважити,  що 2006 року вийшла попередня книга цього ж автора «Люди і книги» із жанровим визначенням «статті і спогади», що була відзначена премією ім. О.Білецького, то можна робити висновок про певну підсумковість видання.

Володимир Брюгген-критик  не губився у яскравому гроні критиків 60-х, таких як:  Іван Світличний, Іван Дзюба, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Ільницький... Вирізняло його внутрішнє естетство і зосередженість на універсальних цінностях людського буття. При тому, що він не був аполітичним чи анаціональним: швидше, ліберально-національний контекст превалював у його критичних міркуваннях...

Cама книга поділена на три розділи: Статті; Рецензії; Мандри. З переднім словом від автора і передмовою ... Володимира Яворівського. І хоча хтось із німецьких філософів твердив, що передмови є такими собі громовідводами, все ж публікація старої рецензії В.Яворівського у якості передмови викликає легкий подив. Бо писалася вона ще 1973 року як рецензія на збірник Брюггена «Земля і люди», опублікована була аж 2006 року, і попри певну інформативність та аналітичність (а Яворівському не відмовиш у вмінні добре говорити й писати), ця рецензія не є універсальним ключем до літературно-критичної методи Автора. Тим більше, що в книзі маємо поєднання старих (залежаних) матеріялів і нових міркувань. Але це вже право і бажання упорядника, сиріч автора. Це ще раз мене переконує у певній підсумковости видання. Поки що маємо завершений цикл літературно-критичних міркувань Володимира Брюггена і сам автор сумнівається в тому, що продовження видань саме такого жанру буде...

То що ж Яворівський? Як завжди багатослівний, але ще без того квазіпатріотичного проносу, якого набув у часи політичних жабомишодраківок 90-х. Декілька тез суттєвих:

1. «(...) цільною робить книжку передусім темперамент критика, постійність його соціальних та естетичних вимог (...)»;

2. «Найбільша пристрасть автора (...) – боротьба за повноцінну людину (...)»

Інше – це деталі, окремі закиди в недотриманні ідейно-естетичних вимог слушні.

Тепер сама книжка. Починається вона зі статті «Література і час», а в ній початок розмови про улюбленого Брюгенном Івана Драча. Аналіз Брюггена посутній, аргументований, однак і компліментарний. Високо оцінює книгу вибраного І.Драча «Анатомія блискавки» (2002), книгу поезій «Противні строфи» (2005), книгу перекладів поетичних «Наближення», останню ще й упорядковує,  однак дає, як на мене, завищені оцінки. Ще Іван Драч-перекладач – тема окрема і можна висновки Брюгенна сприйняти, але Іван Драч-поет, як на мене, закінчився із «Чорнобильською Мадонною». Це була його вершина – естетична, світоглядна, все, що з’явилося після неї – несло на собі відбиток втоми і переситу, до якого додалася ще й патетична кон’юнктура. Драч перестав бути поетом, захопившись державотворенням, хоча й залишився незлецьким ремісником.

Мудрі зауваги Брюггена, які стосуються сучасної літератури, їх тут наведу:

1. «Одноденної літератури сьогодні – невпрогорт. Вправні журналісти незрідка виглядають цікавішими за так званих «письменників». Мене вражає й пригнічує духовна ницість багатьох книжок, примітивна їхня запрограмованість, понура безособовість, роботизований тип мислення й викладу, що деформує саме уявлення про художню творчість, в основі якої – яскрава індивідуальність» (с.19);

2. «Молодіжна проза (роблена й руками молодих), нескінченне розчісування ерогенних зон і брутальні слововиливи при зворушливій недорозвиненості мислительного апарату, який лишається в ембріональному стані. Спорадичний галас, який здіймається навколо подібного «творчого продукту», тільки посилює враження, що наших авторів смикають за ниточки спритні й небезкорисливі закулісні ляльководи» (с.19);

3. «Ні, серйозна література ніколи не згодиться на роль служниці золотого тельця чи безсилого придатка до засобів масової інформації. Когорта відданих їй людей – в усій повноті й масштабності цього душевного покликання – звузилася, але знає вже й приплив свіжих сил, навіть із наймолодших поколінь» (с.20).

Заслуговують також уваги міркування Брюггена про « міську прозу », тим більше, що серйозно над цією проблемою так і не задумувалися:

«Город и его духовный климат по-особому влияют на развитие человека. Он зреет, формируется как в природной среде, так и в человеческой. Условия сельского быта и труда существенно отличаются от городских. Рассредоточенность двора, приусадебного участка – и тесная площадь городской квартиры уже сами по себе способны изменять психологическую атмосферу семьи. Сельские просторы благоприятны для утверждения спокойных, раздумчивых черт характера. Город порой вызывает спешку, нервозность» («Мир писателя и мир героя: Заметки о городской прозе», с.27). Чи знову міркування про літературну молодь: « Безсоромне демонстрування халтури породжує халтурників-епігонів, калічить юнь, інфекційна бацила графоманії спричиняється до нової епідемічної хвилі » (« Я вірш написати мушу...», с.36).

Стаття «Думка в шатах поезії» розкриває особливості поетичного мислення Василя Симоненка, Роберта Третьякова, Бориса Чичибабіна. Стаття і сьогодні несе в собі елемент критичної новизни, свіжості критичного мислення.

Один із критичних прийомів, який використовує Брюгген – прийом критичного парадоксу: «Истина всегда таится где-то между парадоксами» («Игра стиля и стиль игры», с.60) чи «(...) для поэта истинно первая книга – это его вторая книга» («Первая книга поэта», с.67). Ще декілька матеріялів цього розділу носять суто інформативний характер, і увиразнюють жанрові різновиди критичного мислення В.Брюггена.

У розділі «Рецензії» найцікавішими матеріялами, не дивлячись на час написання, залишаються рецензії на перші книги Євгена Гуцала («Пора змужніння»), «Роксолану» Павла Загребельного («Настя, Хуррем, Роксолана...»), на поетичні книги Дмитра Павличка («Сила поетичного вислову»), Роберта Третьякова («Горизонты поэта»), Ірини Жиленко («Мир на детской ладони»), на критичні книги Леоніда Новиченка («Слово как дело»), Володимира Панченка («Енергія думки»), Григорія Сивоконя («Секрети прочитання»)...

Своєрідність розділу «Мандри» в тому, що перед нами не подорожні  нотатки, а осмислення простору через книги і людей книги: враження від зустрічей із літературним Закарпаттям лягли в основу статті «Земля і люди», статті, яка дала назву книзі, але так і не була опублікована; «Буковинські ланцюжки » і «Тюльпани Литви» продовжують авторські міркування про людей, побачених через книги.

Перегорнувши останню сторінку  цієї книги, я пошкодував, що вона так швидко і несподівано закінчилася. Бо Володимир Брюгген не просто критик літератури, він творець, який проріс і виповнився у слові і через слово. Але так завжди стається, коли митець п р о з р і в а є, надходить рівновага і внутрішнє бажання мовчати, споглядаючи сей дивовижно-підступний світ. Але рівень майстерности, осягнутий автором, завжди привертатиме увагу неофітів, які шукатимуть власні шляхи до прозрівання. Володимир Брюгген їх знайшов, підсумував і спокійно усамітнився, прислухаючись до внутрішньої суті людського єства. Я впевнений, що книги у нього ще будуть. Але це будуть інші книги, й інший рівень людського прозріння...