Re:цензії

01.05.2010|09:43|Ігор Котик

Поезія та інтерпретація

Віктор Неборак. Вірші з вулиці Виговського. – Львів: Срібне слово, 2009.

Віктор Неборак. Повільне читання. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН, 2010.

Поет, літературознавець, есеїст, натхненник і учасник музичного дійства, прозаїк. Він переспівував Псалми і писав про королеву де білів, досліджував творчість Вергілія, Котляревського, Франка, Антонича і наших сучасників. Він перечитує класиків і з цікавістю стежить за тими, хто тільки-но робить перші кроки в літературі. На відміну від деяких палко відданих музам, що бояться написати сторінку прози, для нього не існує бар’єрів між жанрами, стилями і поколіннями. Тому кожна його книжка привідкриває якісь нові риси особистости Віктора Неборака. Восени минулого року з’явилася чергова поетична збірка і було підготовлено книжку літературознавчу, яка побачила світ уже на початку цього року.

Інтерпретація його поезії

«Вірші з вулиці Виговського» мало чим нагадують бубабістський період творчости автора: практично позбавлені ігрової стихії, сумовиті, часто приватні, без філологічних викрутасів і майже всі неримовані. Як коментар, чому Неборак обрав такий спосіб поетичного мовлення, можна читати вірш «Оголошення». Кожна строфа цього верлібру починається зі слів: “Потребуємо поета”. Досить незвичний початок “оголошення”, однак ще дивнішим є Неборакова конкретизація, якого саме поета потрібно: не того, що уміє повчати, вести за собою, пророкувати, ані не того, що уміє викривати, ані не того, що уміє римувати й туману напускати, а того, що знається на житті, відчуває його больові точки, поета, який не потребує гонорарів (!) і готовий платити кожному, хто його читатиме. Говорити про художній рівень вірша «Оголошення» я б не став: вишукана образність чи композиція (якщо до неї не закликає автор) маніфестові пішли б лише на шкоду; а от чіткість і лаконічність якраз необхідні риси цього жанру.

Виходячи з такого маніфесту, Неборак написав книжку віршів, у якій багато конкретики , багато зрозумілого і для тих, хто поезії як жанру на дух не переносить. Йдеться, наприклад, про важливі соціальні проблеми – алкоголізм, екологічні проблеми, нездатність влади навести лад у країні… Про трактування певних резонансних (хоча також і буденних) подій, що дає змогу унаочнити окремі людські вади. Занурюючись у трясовину соціального, поет ризикує впасти у роль публіциста. Поезія ж бо по суті своїй вважається явищем асоціальним (не беру тут до уваги функціональне призначення поезії у тоталітарних системах). І подекуди автор «Віршів з вулиці Виговського» таки справді вдається до публіцистичної риторики («Промовляння після Майдану», «Лист після Майдану», «Країна яка бомжіє»). Та попри це поезія все-таки дихає між строфами цих подекуди дуже прозорих верлібрів.

Ось візьмімо вірш «Вуличний музикант», в якому описано саксофоніста, котрого з вигляду знають багато львів’ян. У вірші, як це не раз траплялося і насправді, він грає на площі Міцкевича, під вікнами Львівського відділення Інституту літератури. На самому початку вірша автор ненав’язливо проводить паралель між Юшею (так звати саксофоніста) й Адамом Міцкевичем, напроти пам’ятника котрому якраз і грає Юша. Паралель виникає на тій підставі, що Міцкевич, кажуть, теж був неабияким імпровізатором: “вірші на замовлені теми / лилися з уст Адама / як потік монет / з рук перехожих / у капелюх вуличного музиканта”. Такий вивищений образ вуличного музúки коригується, коли ліричний оповідач (виявляється, музикантів знайомий) заводить із ним розмову. На типове запитання “Як справи?” той досить типово відповідає, що непогано, бо скоро поїде до Праги та до Німеччини грати в нічних клубах. Говорячи, Юша блукає поглядом десь біля Міцкевича, чи то по крилах ангела, чи по лірі, і ліричний оповідач далі сприймає свого співрозмовника дещо ідеалізовано: “Юша мені уявляється (Зверніть увагу: слово “уявляється” стоїть у сильній позиції – наприкінці рядка; таким чином, очевидно, підкреслюється уявність образу Юші у цій строфі – І.К.) / медіумом який / перекладає на мову сакса / забронзовіле звучання ангельської ліри”. Як із цим ідеалізованим образом вільного музиканта-імпровізатора контрастують його ж таки слова, зафіксовані у наступній строфі: “там класно <…> / там пристойно башляють / з дня на день чекаю виклику”! Після цього наш ліричний оповідач толерантно прощається з Юшею, бажає йому щастя й іде, бо, каже, мусить. Завершення вірша – на перший погляд ніжне, ностальгійне, як, напевно, музика, що її видобуває зі свого інструмента саксофоніст: “звуки Юшиного сакса / злітають над площею Міцкевича / невпевнені дотики / невидимі поштовхи / сигнали / посланці / ефірні істоти / найшвидкоплинніші з існувань // за «Жоржем» / їх вже не чути”. Але ця ностальгійність неоднозначна, бо слово “сигнали” відсилає нас до слова “виклик” із попередньої строфи, і ця асоціація тягне за собою зміну сенсу інших рядків. Тепер вже характеристика звуків як “найшвидкоплинніших з існувань” не стільки віддає ностальгією, як натякає на перейнятість нібито вільного музиканта найперше речами минущими. Відповідь Юші про непогані справи втішна лише з погляду меркантильного , натомість з погляду мистецьких цінностей вона мала б бути якоюсь іншою. Прикро, що комерційний інтерес переважає над мистецтвом.

Низка віршів перегукуються між собою спільним чи не буддійським мотивом, який можна означити як бажання – причина страждання . Йдеться насамперед про бажання грошей та насолод. Колишній губернатор Львова вплутався у такий клубок справ, що не міг звільнитися від них інакше, ніж за посередництвом жорстоких недоброзичливців: його вбили («Трясучка»). Масової трагедії, що сталася кілька років тому на львівському летовищі, можна було уникнути, якби нарід не прагнув побачити халявне шоу (восьмий вірш із циклу «Вулиця Виговського»). Зв’язок смерти з бажанням випливає і з підтексту вірша «Зіткнення». У ньому зображено, як у той час, коли зірка екрану своїм розкішним джипом вганяється зі швидкістю 200 км/год у стовп лінії електропередач, через що душа її назавжди летить геть від тіла, до помешкань громадян через ті ж таки лінії електропередач долітають кадри рекламних роликів із новопреставленою. Вражаюче поєднання; як на мене, це один з найпронизливіших творів у книжці.

Загрозливі авта з’являються й у вірші «Програма на щодень». Цього разу загроза від них поширюється не на водіїв, які дедалі більше часу проводять у корках в центральній частині міста Лева, таким чином практикуючи терплячість та рефлексію, а на десятки тисяч пішоходів, які в будні дні, коли місто загачене машинами, отримують з вихлопних труб поважні газові атаки. З художнього боку це не найсильніший твір у збірці, але тема настільки актуальна, що коли я ходжу центральною частиною міста Лева – від бібліотеки до університету Франка, від вже згадуваного ЛВІЛ до іншої бібліотеки, – то здаю собі справу, що все менше думаю про чисту поезію і все частіше згадую Неборакове: “можна навчити читати писати і рахувати / і ще багато чого / та навряд чи когось навчиш / правильно дихати отруйним повітрям”.

Назагал, я повинен сказати, що цією збіркою поет, котрого ми знали як одного з тих, хто у другій половині ХХ ст. відновив традицію мітологізування Львова (про це, зокрема, йдеться у статті Григорія Грабовича «Мітологізації Львова…»), послідовно демітологізує рідне місто – звідси й ощадливість у використанні поетичних засобів. Можливо, цією збіркою наративних віршів не захоплюватимуться ті, хто кайфував від «Літаючої голови» (втім, хтозна? читачі ж із віком змінюються теж), але, дуже правдоподібно, що Неборака зрозуміють ті, чиї смаки явно розходилися з “бубабізмом”.

До його інтерпретації поезії

Якщо поетів, як-не-як, в Україні не бракує, то книжок про поезію… майже не видається. За минулий рік видано стільки, що перелічити їх, певно, вистачить пальців однієї руки. До того ж такі книжки мають схильність з’являтися на світ десь на периферії, у маргінальних видавництвах, і якість їхня не завжди належна.

Та й писати про поезію – не для кожного, хто бере слово про літературу. “Бідний Юрко!” – вигукнув один поет, побачивши мою монографію про поезію Ю. Тарнавського. Кажуть, що поезію неможливо навіть перекласти (Роберт Фрост так її і визначав: поезія – це те, що не піддається перекладові). А при її “аналізі” втрачається напевно ще більше. І все ж, попри таке апріорі скрутне становище, завжди є певна горстка людей, які поетичні тексти не тільки читають, а й витлумачують. До таких належить і Віктор Неборак.

Книжка «Повільне читання» вже своєю назвою відсилає до того способу читання літературного твору, що його на Заході від часів Нової критики називають close reading. Особливістю цього методу є трактування твору з мінімальним використанням біографічного контексту, ідеології, літературної традиції, рецепції, – за рахунок цих обмежень дослідник зосереджується на самих текстуальних параметрах (мова, синтаксис, образні засоби, ритмічна будова). Цим, власне, автор «Повільного читання» і займається, а актуальність такого підходу він обґрунтовує у вступній статті. Вихідним пунктом у ній зазначено ту прірву, що існує між вільною поетичною творчістю і літературознавством. Здолати цю прірву, каже Неборак, допомагає час: “Вершинні досягнення літературознавства – дослідження віддалених у часі періодів літератури і літературних постатей”. Чим можна зарадити у такій ситуації відставання літературознавства від поезії? – замислюється автор. Може, якось модернізуватися, вигадати якийсь новий метод?

Ні, вигадувати нічого не треба. Ближче до тексту! – от і все. Літературознавство не повинно підходити до об’єкта свого аналізу із заздалегідь визначеним набором ймовірних відповідей, бо при такому підході воно не може адекватно відображати глибини художнього мовлення, не може осмислювати поетичні сенси уповні. Тільки така наука про літературу, яка позбудеться набору ймовірних відповідей, має шанс бути цікавою і поцінованою. “Шанс літературознавства як науки – в тому числі і як науки про поезію – відкритість до непередбачуваних відповідей”.

Рядок за рядком, автор книжки розкриває сенси окремих поезій Шевченка, Франка, Тичини, Маланюка, Антонича та трьох новел Стефаника. Неборак настільки занурюється в аналізовані тексти, що для дослідника-непоета було б навряд чи можливим. Він обмірковує вибір слова у вірші, вибір порядку слів, приглядається, як змінюється ритмічний малюнок твору і чим ті зміни мотивовані, розплутує викривлення у поетичних ремінісценціях і т.п. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що читати ці літературознавчі студії чи не цікавіше, ніж самі тексти.

Проте ніяка інтерпретація не є вичерпною, і ми можемо (якщо не при першому її прочитанні, то при повторному) з чимось та й не погоджуватися. Мене, наприклад, переслідує сумнів, чи не є певною невідповідністю багаторазове вживання слова “Бог” в інтерпретації Тичининого «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…». Адже сам Тичина – немовби йдучи за дзенською мудрістю, котра вчить, що названий Будда – мертвий, – у своєму вірші вперто уникає слова “Бог”. Кажу “вперто” – бо ж вірш-то про Творця і про творчість.

Нас, християн, мало б особливо хвилювати, чому автор «Сонячних кларнетів» написав: “… не Голуб-Дух”. Неборак про це між іншим зазначає, що Голуб-Дух – “символ занадто зужитий”. Так от, чи не з тієї ж причини надмірної зужитости Тичина уникає того слова, яке так часто звучить в інтерпретації?

Поширювати ці міркування у форматі рецензії немає змоги. Це тема окремої розмови. Найголовніше те, що поетичні тексти, як їх подає автор «Повільного читання», не перетворюються під його пальцями на матеріал для висловлення поглядів літературознавця, а живуть своїм життям. Студії Неборака – щонайчистіший приклад підходу, який Шевельов називав “критикою вгляду” – напротивагу “критиці нагляду”, яка, на жаль, все ще у нашій науці про літературу трапляється.

Отже, як в останній на сьогодні поетичній книжці, так і в літературознавчій Віктор Неборак віддає перевагу делікатності й неквапливості перед категоричними висновками й розмашистими узагальненнями, вслуханню перед виставлянням оцінок, випрозоренню перед складними термінологічними чи образними формулюваннями. А чого він не робить, то це: не повчає, не пророкує…

А от чи готовий він платити кожному, хто його читатиме, цього я вам не скажу.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом « Грані-Т»,  магазином «Читайка» , літературним конкурсом " Коронація слова " та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери