Re:цензії

23.03.2009|07:40|Діана Дуцик

«Музей невинності» - поза часом та простором

Одна моя знайома колись сказала мені: людина буває щасливою не тоді, коли кохають її, а тоді коли вона кохає сама. «Хай знає кожен: я прожив напрочуд щасливе життя» - саме такими словами закінчує оповідь про себе головний герой нового роману турецького письменника Орхана Памука «Музей невинності», який нещодавно вийшов українською мовою.

Отже, якщо дотримуватися тих же позицій, що й моя знайома, Кемаль-бей справді був щасливою людиною, бо він кохав, і кохав пристрасно, кохав до останнього подиху, маючи лише примарну надію, що отримає хоча б частинку такого ж кохання у відповідь. Але цей роман не тільки про кохання.

На перший погляд, сюжет роману дуже простий. Багатій Кемаль закохується у просту дівчину Фюсун, ще й до того ж далеку родичку. Заради цього кохання він кидає свою наречену Сібель, дочку дипломата. Все його подальше життя підпорядковується тільки цій пристрасті, яка руйнує його бізнес, а також стосунки із вищим світом Стамбула. Після смерті коханої Кемаль вирішує відкрити музей, в якому хоче виставити усі речі, до яких коли-небудь торкалася його Фюсун, які оточували її в житті, і які він маніакально колекціонував (подумати тільки! Зібрати 4 213 недокурків, бо кожен з них «торкався трояндово-рожевих вуст Фюсун», і «зберігав пам’ять смутку й радості»!).

Однак ця простота сюжету оманлива, бо за нею – глибина переживань та людських стосунків. У цьому весь Памук. Одного разу, коли його запитали, які ж питання лежать в основі його творчості, він відповів, що це «питання навіть не людського розуму, а людського серця: що таке життя, що таке щастя, чистота помислів, відповідальність, моральність; які наслідки несе кожне наше рішення, кожне отримане нами задоволення; що це за причини, які змушують нас відчувати кохання, прив’язаність, захоплення».

Я люблю Памука саме за його меланхолійний стиль; за те, що не треба поспішати за карколомним сюжетом; за медитативність та можливість заглибитися не лише в текст, а й у власні переживання. Він не зраджує цьому стилю і в «Музеї невинності».

Памук у новому романі показує життя Стамбула та його мешканців через світ речей, які він детально, - комусь може здатися, аж занадто детально, - описує.  Усе: книжки, які читали; фільми, які дивилися; одяг, який носили;  парфуми, якими користувалися; посуд, з якого їли (Кемаль назбирав цілу колекцію сільничок), гребінці, шпильки, ґудзики,  «світлини кінокадрів і стамбульських краєвидів, квитки в кінотеатри й меню ресторанів,  …старі заіржавілі бляшанки з-під консервів та шпальти колишніх газет, паперові торбинки з логотипами компаній, коробки з-під ліків, пляшки, світлини артистів і знаменитостей та фотографії звичайних міських будинків» - це не просто історія, це життя. Усі ті речі «розповідають про Стамбул, у якому ми з Фюсун жили, більше, аніж будь-що інше», каже головний герой. Він, можливо, наївно, мріє «своїм музеєм навчити пишатися прожитим життям не лише турецьку націю, а й - нації всього світу». 

У світі речей, який описує письменник, минулому, безперечно, важко конкурувати з майбутнім. Хоча традиція старанно опирається модерним віянням, які приходять в ісламську країну із Заходу не лише з речами (показовим є приклад, як кола витісняє місцевий лимонад), а й з новими цінностями. І турецькому суспільству доводиться переосмислювати багато чого, у тому числі й у стосунках між чоловіком та жінкою, і своє ставлення до дівочої невинності… Але про це краще почитайте самі J.

Мені доводилося бачити багато різних музеїв у своєму житті. Звичайно, я не можу тягатися з Кемалем, який відвідав 5 723 музеї. Проте його Музей невинності не схожий ні на помпезні Лувр та Ермітаж, ні на сучасні музеї мистецтва, ні навіть на музеї-квартири різних відомих особистостей. Якщо ви хочете побачити щось схоже, підіть у Музей однієї вулиці на Андріївському узвозі в Києві. Одного разу ми забрели туди з друзями і я була вражена речами, які там експонувалися. Це були звичайні речі з щоденного побуту. Але вони мали особливу енергетику, бо колись до них торкалися руки конкретних людей, які мешкали у цих будинках, на цій вулиці, і які плакали й сміялися, дружили і зраджували, кохали і ненавиділи точно так, як і ми, нинішні.

Олесь Кульчинський, який перекладав цей останній роман Орхана Памука, в одному із інтерв’ю навіть віднайшов схожість турків та українців.  Він казав, маючи на увазі культурний контекст, що «і турки, й українці – два чоботи пара. Можна і так, і сяк дивитися на багате та велике культурне й історичне минуле, але в суті – ми периферія. Звичайна периферія. Важко навіть сказати, хто кого випереджає в цій периферійності. І як для периферії нашим країнам властиві спільні риси: ще не добитий (комунізмом чи вестернізацією) традиціоналізм та маргінальність прозахідних інтелектуалів. А також незнищенний пафос у мистецтві». Дуже прикра, хоча й певною мірою справедлива заувага.

Але є одна цінність, яка вивищує будь-яку людину, так само, як і будь-який народ.  «…В мене немає жодних сумнівів, що наше кохання буде зрозуміле майбутнім поколінням» - переконано доводив головний герой роману Орхана Памука. І справді, так. Адже кохання –  явище надпросторове, надчасове і наднаціональне.

Орхан Памук. Музей невинності. Х.: Фоліо, 2009. – 672 с.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери