Re:цензії

04.03.2009|06:54|Євген Баран

Блумівський канон

Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під загальною редакцією Р.Семківа. – К.: Факт, 2007. – 720 с. – (Сер. «Висока полиця»).

Я не знаю такої книжки на пострадянському літературознавчому просторі. Зрештою, такої книжки немає і в європейців. Інша справа, що професор Єльського університету Гаролд Блум виконав цю роботу і за них, виписавши основи і принципи укладання західноєвропейського літературного канону. Це та проблема, яка ще не швидко вирішиться у нас. Можливо, навіть, і не вирішиться, бо надто різноманітні принципи і підходи до укладання такого. Єдиний Марко Павлишин ще на зорі української незалежности (1990) написав статтю «Канон та іконостас», у якій запропонував зробити перегляд усталеної літературної ієрархії : «Поняття «канону» в літературній дискусії Заходу існує за аналогією з поняттям біблійного канону: групи книг, визнаних церквою як натхненних Святим Духом. Тут об’єктом канонізації вважаються, передусім, тексти. Коли на Заході беруться змінювати «канон» (наприклад, розширювати його, щоб він не виключав голосів упосліджених груп – жінок, чорних, імігрантів, колонізованих народів), такі зусилля стосуються насамперед книг. «Відкривати канон» означає, як правило, переконувати читачів, зокрема студентів літератури в університетах, прочитати тексти, з якими вони б інакше не мали контакту». Павлишин доказав, що доба радянська не творила канон, а витворювали іконостаси : «Іконостас спрямовує увагу вірних на святу особу, її чесноти, її значення та її зв’язок з центральною ідеєю спасіння. Саме особа надає значення атрибутам особи, в тому числі і текстам, які з нею асоціюються. З такої перспективи не текст (скажімо, Драча чи Яворівського) виправдовує зацікавлення автором, хоч текст і сам по собі може бути цікавим. Навпаки: зацікавленість вірних в авторах як особах поширюється також і на тексти, які вони написали».  Однак, ситуація із літературним каноном в Україні так і не зрушилась з місця . Ми й надалі залишаємося у силовому полі іконотворення (приклад ставлення до творчости Олеся Гончара цьому яскраве свідчення). Та ж Роксана Харчук в останній своїй книзі «Сучасна українська проза: постмодерний період» (2008) з цього приводу відзначає : «...непохитний авторитет О.Гончара унеможливлював перегляд його творчості, робив його деканонізацію недоречною й нетактовною. (...).  Отже, переоцінки не відбулося»...

Книга Гаролда Блума у цьому контексті є для українців неабияк доречною і вчасною. Я не знаю, чи вона буде повчальною і стимулюватиме вітчизняних науковців зайнятися проблемою стратегічного вростання в цивілізаційний культурний контекст, але так чи інакше оминати цю книгу нам вже не вдасться. Тут я погоджуюся із анотаційним висновком, поданим у цій книзі: «Не прочитати працю «Західний канон» – значить залишитися без дороговказів у розбурханому морі світової літератури».

Сама книга Гаролда Блума добре структурована. Вона складається із вступного розділу «Передмова і прелюдія» і шести розділів: І. З приводу канону; ІІ. Аристократична епоха; ІІІ. Демократична епоха; ІV. Хаотична епоха; V. Каталогізуючи канон; VI. Додатки.

У вступному розділі Гаролд Блум говорить про ту проблему, з якою зіткнувся науковий світ, називає «матрицю», від якої він відштовхується у запропонованому ієрархічному  варіанті, вказує  принципи канонічного, на яких стоїть автор,   і пояснює саму потребу літературної канонізації. Аргументація американського вченого логічна, посутня і доступна. Я тут зацитую окремі тези Гаролда Блума, оскільки заперечувати йому не бачу ні потреби , ні можливостей:

1. «(...) концепції розпалися, де центр – годі зрозуміти, і так званий «вчений світ» заливає повінь банальної анархії» [5];

2. «Джамбатиста Віко [Giambattista Vico] у своїй «Новій науці» говорить про три фази – теократичну, аристократичну та демократичну – далі наступає хаос, з якого, врешті-решт, повинна постати Нова Теократична епоха» [5];

3. «Мій виклад починається від Данте і завершується Семюелом Бекеттом, хоч і не завжди дотримуюся строгого хронологічного порядку. Тому Аристократична епоха починається у мене з Шекспіра, оскільки він є центральною постаттю Західного канону ... « [5-6];

4. «Одначе, добір авторів у цій книзі не є настільки строгим, наскільки здається. Вони підібрані відповідно до критеріїв їхньої величі та репрезентативності у нашій культурі, втім, можна написати книжку про двадцять шістьох авторів, але не про чотириста» [6];

5. «(...) що робить автора та його тексти канонічними? Відповіддю майже завжди було – дивність (strangeness), ефект оригінальності, котрий ми або не можемо асимілювати, або який настільки асимілює нас, що ми перестаємо його помічати» [7];

6. «Сильне канонічне письмо взагалі не існуватиме без літературного впливу, процесу, який боляче переживати і непросто зрозуміти. (...). Страх впливу це не страх перед батьком, неважливо, реальним чи вигаданим, це страх засвоєний та імпліцитно присутній у вірші, романі чи п’єсі. (...). Справжній канонічний автор може визнавати або не визнавати власний страх чи страх свого твору, проте це має мало значення: сильний текст вже є втіленим страхом» [13];

7. «Традиція це не лише процес передачі досвіду чи милостивого рукопокладення молодших старшими, це також конфлікт між давнім генієм та сучасним натхненням, винагородою у якому є літературне виживання і канонізація»[14];

8. «Велич визнає велич і перебуває у її затінку. Бути митцем у колі західної традиції після Шекспіра, котрий подарував нам найкращі зразки прози та поезії, є долею вельми незавидною: після нього надто проблематично бути оригінальним у найбільш важливих ланках літературного письма: способах репрезентації людських істот, поясненні ролі пам’яті у пізнанні світу, діапазоні метафорики, котра накреслює нові можливості мови» [15];

9. «Літературою, як і будь-яким іншим пізнавальним процесом, керує випадковість; а у вимірах Західного  літературного канону випадковість, найперше, реалізується через страх впливу, котрий формує та деформує будь-який новий твір, що прямує до сталості. Література – це не просто мова, це також воля до інакомовлення, спонука до метафоризації (...)»[17-18];

10. «(...) бажання писати сильно – це бажання перебувати деінде, в особистому часі та просторі, у вимірі власної оригінальності, примиреної з нашим спадком і зі страхом впливу» [18].

Нехай читач не дивується, що подається багато цитат і зовсім чи майже зовсім не подається коментар. У конкретному випадку я виступаю у ролі щасливого читача, неофіта, якому відкривається простір. Цей простір не поглинає, він втягує у себе, і ти сповнюєшся ним. Гаролд Блум говорить майже афористично. Це своєрідна літературознавча афористика, яка сприймається апріорі, домінує Автор – всезнаючий і всерозуміючий. Навіть, якщо він десь і помиляється, це стилістично втілено так яскраво, що цієї помилки годі добачити.

У Першому розділі «З приводу канону» Гаролд Блум розмірковує над проблемою канонічного, що є канонічним, чим воно є, і яка потреба у канонічному. Власне, чим викликане намагання вписатися у канонічний контекст... Знову цитую автора:

1. «Оскільки ми розглядаємо Канон як ставлення кожного окремого читача й автора до книг, котрі залишилися з усього того, що було написано, і полишаємо осторонь визначення канону як списку книг для обов’язкового читання, нам стає зрозуміло, що це поняття постає радше як мистецтво літературної Пам’яті, а не як канон у релігійному сенсі. Пам’ять завжди є мистецтвом, навіть якщо вона спрацьовує випадковим чином» [22];

2. «Ми повинні навчати більш вибірково, вперто шукаючи тих небагатьох, котрі здатні стати справжніми читачами й письменниками. А хто хоче слухати політично заангажовані курси, нехай іде і слухає їх» [22];

3. «Від Піндара і до наших днів автор, котрий змагається за своє місце у Каноні, таки може виражати інтереси певного соціального класу, як, скажімо, Піндар, котрий захищав цінності аристократії, проте, перш за все, автор змагається наодинці й тому без вагань зрадить чи відкине інтереси свого класу, як тільки йтиметься про його власні, котрі цілком і повністю обертаються довкола авторового самовираження » [34] ;  аби не забути, ця теза цікава і дає нам ключ до розуміння трагедії українських літераторів ХІХ-ХХ століття  Вони, здебільшого, підкоряли себе меті, а не ототожнювали мету із власною творчістю. Коли ж пробували зробити такий крок «відступництва», майже завжди закінчувалися як митці. Дамоклів меч бездержавности убивав їх як естетів, тим самим викидаючи за межі «літературної Пам’яті» .

4. «Вломитися у традицію можна лише завдяки естетичній могутності, котру визначає амальгама мовної фігуративної майстерності, оригінальності, пізнавальної сили, знань та поетичного красномовства. Фінальна несправедливість історичної несправедливості полягає в тому, що своїм жертвам ця боротьба, як правило, не залишає нічого, окрім відчуття їхньої поразки. Чим би не був Канон, це аж ніяк не програма соціального порятунку» [36];

5. «Читати, шукаючи виправдання будь-якій із ідеологій, значить, на моє переконання, не читати взагалі. Сприйняття естетичного, на мою думку, дає нам можливість вміти промовляти до себе і витримувати власну присутність у цьому світі. Справжня користь Шекспіра чи Сервантеса, Гомера чи Данте, Чосера чи Рабле у плеканні нашого внутрішнього «я». Читання творів, що увійшли до канону, нікого не зробить кращою або гіршою людиною, корисним чи злочинним громадянином. Бо ж внутрішній діалог розуму із самим собою не є жодною соціальною реалією. Канон може дати людині лише вміння правильно використовувати власну самотність, ту самотність, котра врешті набуває форми конфлікту із розумінням власної смертності і скінченності» [37];

6. «Ми створили Канон, бо ми смертні і постійно не встигаємо» [37];

7. «Канон надзвичайно далекий від того, щоби бути слугою панівних соціальних класів, – бо він міністр смерті. Розширити його означає переконати читача, що з’явилися нові місця у переповненому мертвими просторі» [37];

8. «Я не знаю, чи сягне успіху фемінізм у своїй спробі змінити людську природу, проте я дуже сумніваюся, що будь-якому запізнілому ідеалізмові вдасться хоч трохи розхитати основу західної психології творчості, неважливо чоловічої чи жіночої, котра залишається незмінною від Гесіодового змагання з Гомером аж до агону між  Емілі Дікінсон та Елізабет Бішоп» [43];

9. «Нехай критик навіть має почуття лояльності до котроїсь із політичних сил, проте найпершим його обов’язком є дати відповідь на старе, як світ, й доволі похмуре питання агону: краще ніж, так само як, гірше ніж» [43];

10. «Пізнання не може відбуватися, не покладаючись на пам’ять, а Канон, власне, і є мистецтвом пам’яті, автентичним підмурівком культурологічного мислення. Якщо казати просто, то Канон – це Платон і Шекспір, це образ індивідуального мислення: Сократ, котрий продумує в деталях власну смерть, або ж Гамлет, котрий у роздумах спостерігає незнану нам країну смерті» [43-44];

11. «Естетична гідність є невід’ємною й імпліцитною стигмою канонічного» [45];

12. «У нашому контексті та в нашій перспективі Західний канон є, швидше, списком творів, котрим вдалося вижити» [46].

Як для цього Розділу, напевне досить цитувань, хоча тут є ще декілька вдалих міркувань, які так і просяться, аби їх ще раз повторити. Наприклад : «Естетична вартість постає з памяті, а отже (як правильно підмітив Ніцше), – з болю, котрий виникає від усвідомлення потреби розпрощатися з колишніми радощами читання задля нових, ще більш ускладнених» [47] чи «Канон направду є інструментом виміру безсмертя, речі, котру виміряти неможливо» [48]. Є  тут твердження дискусійні, хоча логічні у Блумівській інтерпретації Канону й канонічного : «Якщо б ми спробували відшукати єдину для всіх мультикультурну і багатозначну канонічну книгу, то це був би не сакральний текст, на кшталт Біблії, Корану чи якогось із святих писань Сходу, а таки Шекспір, котрого читають всюди, всіма мовами і за всіх обставин» [47].

Другий розділ «Аристократична епоха» розглядає, власне, Блумівську версію Західного канону, у центр якого він ставить, як вже говорилося. Шекспіра : «Так само, як Данте перевищив усіх авторів до нього, вказуючи кожному чітке місце, котре чекатиме на нас у вічності, Шекспір переважає усіх інших у зображенні мутацій людської психіки» [56]. І ще: «(...) Шекспір – це Канон. Саме він окреслює цінності та межі літератури» [57]; «Шекспір став винахідником емотивної та когнітивної іронії амбівалентності, з надр якої постає Фройд»  [86]. Блум іде далі, фактично закидаючи Фройдові  плагіат : «Мене шокує, як мало залишається від оригінальності Фройда у присутності Шекспіра, проте самого Шекспіра це навряд би шокувало, оскільки він розумів, наскільки важко відрізнити літературу від плагіату» [86].

Треба відзначити вміння Гаролда Блума інтерпретувати художний текст. Ця інтерпретація ненав’язлива, але обтікаюча, заворожуюча і ти, якщо навіть і не погоджуєшся, то й не сперечаєшся. Приймаєш як даність інтерпретаційну, яка в своїй основі є нічим іншим як авторською претензією, обґрунтованою і переконливою, на своє місце у літературознавчому Каноні. Я вже не наводитиму тих оцінок, які дає Блум західноєвропейським авторам, розпочинаючи від Данте і закінчуючи Бекеттом, але повірте, ці оцінки такі ж яскраві, запам’ятовуючі, вражаючі,  як і все, до чого доторкається своїм розумом і серцем американський дослідник. Але є деякі загальні фрази, афористичні у своїй основі, які стають важливою складовою Блумівської мудрості :

1. «(...) великі літератори обирають собі попередників для боротьби з ними» [131];

2. «Бути мудрим – означає промовляти мінливе (...)» [180];

3. «(...) на самоті ми стаємо психологічно багатшими, хай навіть не в кращий бік, ніж при контакті з іншими людьми» [187];

4. «(...) критика – це різновид літературної мудрості, й аж ніяк не політично-суспільна наука, не культ гендерної чи расової толерантності, до чого її зводять сучасні західні університети» [213];

5. «(...) бажання вирізнятися – це головний стимул метафоричного мислення, стимул, який народжує поетів» [218];

6. «Якщо головне в поезії – новизна, як правильно думав доктор Джонсон, то Класична Вальпургієва ніч показує нам, чим насправді є поезія: контрольованим шаленством, радикальною оригінальністю, котра поглинає найсильніші попередні зразки, а понад усім – творенням нового міфу» [263];

7. «У наступній теократичній епосі, неминучий прихід якої я, услід за Віко, з тривогою передрікаю, поезія покінчить і з аристократичним культом, і з демократичною пам’яттю та повернеться до обмеженої функції богослужіння – хоча навряд чи об’єкт цього богослужіння завжди зватиметься «Бог»« [274];

8. «Прозріння Віко знову стає нам у пригоді: теократична епоха підносить на п’єдестал богів, Аристократична – прославляє героїв, демократична – віддає належне людям і оплакує їхню долю. Віко не писав про Хаотичну епоху, лише про  Хаос, в якому визріває поворот до Теократичної епохи. На мою гадку, наша доба упродовж століття плекала й живила цей Хаос, все відкладаючи пришестя нового Теократизму (і хай би так і тривало!). Крім богів, героїв, людей лишаються тільки кіборги, і я з гострою тривогою спостерігаю, як людей витісняють мускулясті термінатори» [285].

До цієї тези мені нічого додати, крім того, що ми стаємо свідками «пришестя нового Теократизму», – і це сумно, бо перспектива цивілізаційна у такому разі перекреслена. Себто, ми стаємо свідками наближення ...

9. (...) пам’ятати – не задля нашого спасіння, не задля того, щоб ми стали мудрішими, – а тому, що тільки міф пам’яті може зарадити нашим життєвим втратам» [290];

10. «Сила Канону засвідчується тим, як спокійно і впевнено ідуть крізь віки найсильніші письменники. Їхнє багатство – невичерпне, оскільки вони говорять від імені серця та розуму, а не каст, сект чи рас» [318];

11. «(...) перебування у центрі національного канону гарантує авторові постійну увагу з боку даної мовної спільноти, одначе високий статус за її межами письменнику рідко вдається втримати надовго» [324];

12. «За все необхідно платити, і деякі видатні письменники  (і жінки так само, як чоловіки) не можуть досягти естетичної величі без соліпсизму» [399].

Я думаю, читач зрозумів, що книжку Гаролда Блума можна розтягти на цитати. Це рідкісне вміння говорити образно, метафорично і у той же час дуже конкретно. Давати конкретні оцінки, виходити на загальнолюдські цінності. Насамперед естетичні . До речі, тільки одну письменницю розглядає Гаролд Блум, яка зуміла, на його думку,  згармоніювати мораль і естетику, – Джордж Еліот : «Якщо десь у романному жанрі й існує зразкове поєднання естетики і моралі, то це у Джордж Еліот: «Міддлмарч» – це найтонший у її творчості і, можливо, в усій художній прозі, аналіз моральних уявлень» [369]. Шкода, що Гаролд Блум не вписує у Західний канон жодного українського автора, на відміну від російської і не кажучи про польську літературу,  він їх просто не знає, бо у такому разі саме українські письменники дали найбільші, можливо, не завжди гармонійні, поєднання естетичного і морального. Принаймні, творчість бодай одного з них, Олеся Гончара, можна цілком розглядати у запропонованій схемі канонічного.

Гаролд Блум сказав і назвав найважливіші тенденції сучасного функціонування літератури, її проблеми і страхи, які стають не так культурологічними, як цивілізаційними. І втрата літературних орієнтирів є нічим іншим як нашим неусвідомленим сповзанням у провалля теократії : «Рух, який помилково називають «мультикультуралізмом», спонукає вилучати з університетських програм більшість творів, знайомство з якими передбачає докладання суттєвих зусиль мислення чи уяви, – тобто всі канонічні твори» [483].; «(...) коли кожна ідеологія себе дискредитувала, для культури не буде іншого виходу, аніж література» [507]. Мене постійно тягне цитувати Гаролда Блума, але й тут знаходжу пояснення  у нього : «(...)читання – це завжди переписування» [536].

У Висновках «Елегійний епілог» Блум доволі песимістичний, хоча й прикриває власний песимізм елегійністю : «Але все життя провикладавши літературу в одному з найкращих університетів Америки, я маю великий сумнів, що в сучасному суспільстві зможе вижити філологічна освіта» [590]. Автор завжди підкреслює суб’єктивність оцінок і висновків, власне не так суб’єктивність, як яскраво виражене індивідуальне прочитання, цього він не боїться і саме його вважає єдино можливим : «Я – маніяк, готовий читати усе, тож критика послухався, але на шлях істинний не навернувся. Тож повертаюся розповісти не про те, що потрібно читати, і не про те, як потрібно читати, а тільки про те, що прочитав я сам і що вважаю вартим перечитати. А це єдиний практичний тест, за яким визначається канонічне» [591].

Деякі його висновки, з якими мені важко погодитися, але ще тяжче заперечити, я знову зацитую :

1. «Я не вірю, що літературознавство як таке має майбутнє, хоч це не значить, що помре літературна критика. Вона завжди житиме як парость літератури, хоч, напевно, і не в стінах наших освітніх інституцій. Дослідження з історії західної літератури також триватимуть, але у значно скромнішому масштабі – десь співмірному заняттям сучасних кафедр класичної філології» [592];

Тут би я міг прокоментувати ситуацією в українському літературознавстві, яка є не те, що плачевною, вона перебуває  у стані неусвідомленого паралічу і профанації. Особливо, весь цей університетський «пронос» з його конвеєрним написанням і захищенням нікому не потрібних кандидатських і докторських дисертацій. Але про це воліють мовчати, бо тоді треба змінювати систему, а як її змінити, коли людина не змінюється, і Шекспір цю людську незмінність канонізував?!

2. «Ці зміни навряд чи варто оплакувати – нині до Єлю вступає лише жменька студентів, яких веде справжня пристрасть до читання. Неможливо навчити студентів любити велику поезію, якщо вони приходять до тебе без цієї любові. Як можна навчити когось усамітненню? Справжнє читання – вельми особиста, самотня діяльність. Вона не вчить бути кращим громадянином. Ери читання – Аристократична, демократична, Хаотична – видно, добігають кінця, і Теократична епоха, котра гряде, покладатиметься майже всуціль на усну і візуальну культуру» [592];

3. «(...) артефакти поп-культури в якості матеріалу для навчання заступили складне мистецтво великих авторів. Поняття «література» не потребує перевизначення. Якщо ви не здатні впізнати літературу, коли читаєте, вам ніхто не допоможе її краще пізнати чи полюбити» [593];

4. «Я – істинно марксистський критик, от тільки прихильник Гручо, а не Карла, і за лозунг собі беру блискучий вислів Гручо: «Що б там не було, я проти!» [593];

5. «Найглибша правда про Канон полягає в тому, що його формують не критики, не університети і аж ніяк не політичні діячі. Канони визначають самі письменники, митці, композитори, вкладаючись у ланцюг, забезпечуючи зв’язок між сильними попередниками та сильними послідовниками» [595];

6.  «Для досягнення канонічності достатньо великого стилю, оскільки заражає наступників – саме стиль, а канонічне – впізнається за широтою цього зараження» [596];

7. «Традиційно ми вірили, що вільна й самотня особистість пише для того, щоб побороти смерть. Я думаю, що особистість, яка прагне сягнути свободи й самотності, читає, у підсумку, з єдиною метою: зустрітися з великим. А тут недалеко і до прихованого бажання приєднатися до великих. Саме з цього бажання і виростає естетичний досвід, званий переживанням Піднесеного, тобто прагнення злетіти над усіма обмеженнями. На всіх нас чекає старість, хвороби, смерть, забуття. Усі ми поділяємо надію – слабку, але вперту, що якимось чином зможемо цього забуття уникнути» [597];

8. «Канон існує не для того, щоби звільняти читачів від тривоги й турбот. Навпаки, Канон – це і є високий неспокій, як і кожен сильний літературний твір – високий неспокій його автора. Літературний канон не подібний на таке собі хрещення культурою. Він не звільняє від культурних страхів, навпаки, їх тільки підтверджує, але при цьому – надає їм форми й узгодженості» [600-601]. 

Книга Гаролда Блума  навіює елегійну печаль. Але вона так само, як й інші Великі Книги Великих Авторів, нагадує й іншу знану нами і досить часто знехтувану істину: аби наблизитися до Великих не обов’язково ставати Вбивцями чи профанувати Велике. Треба відкрити до Великого своє Серце. Як твердив один мій знайомий, читач із 80-річним стажем: «Коли ти читаєш, то відчуваєш насолоду». Це майже те саме, чим завершив свої міркування Гаролд Блум: «Я вірю, що знання про ті втіхи, якими лише канонічна література здатна нас винагородити, буде збережено» [602]. Це те переконання, яке не дає розчаровуватись у літературі й мені.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери