Так виглядає бібліографія у названій збірці поезій, але якщо пошукати, то можна таки знайти, де видана книга і ще багато цікавого. Коли змістова і матеріальна сутність книги різняться, вона перестає бути єдиним цілим та її хочеться  розглядати як дві сутності. Саме таке дуалістичне враження справляє книжкове видання поезій Вікторії Черняхівської  «Я, ти, він, вона» у виконанні видавництва «Маузер». Тому про дві книги під однією обгорткою.

Книга перша. Вистава. Поезії у збірці поділяються на займенникові розділи, прикрашені малюнками авторки. Критерій поділу – кількість вживання займенників. Це з’ясовується в анотації: «Поділ на розділи-займенники умовний: просто у деяких віршах частіше трапляється Він, у деяких блукає Вона, іноді говориш Ти, часом мовчу Я. Розділові знаки наявні там, де є потреба, і відсутні, якщо все зрозуміло й без них». Анотація звучить дещо по-формалістські, але якихось експериментів над формою в поезіях немає, за винятком хіба одного силабо-тонічного вірша, записаного як проза у вигляді суцільного тексту (явище не дуже поширене, зокрема, в російській поезії такий запис практикує поетка Аліна Кудряшова).

На презентації книжки на Форумі книговидавців у Львові Черняхівська заявила: «Немає ніякого ліричного героя, є я», - а своєму ліричному героєві порадила писати вірші самому. Своїми текстами поетка ніби намагається склеїти авторське та ліричне «я», яке розбив на дві сутності Артюр Рембо, після якого почали ставитися обережно до ототожнення автора з текстом. Проте в віршах окрім Черняхівської з’являються інші персонажі, які здебільшого мовчать. Хто вони такі? Яка їхня функція? Усе стає зрозумілим, якщо відкрити «Я, ти, він, вона», театр особових займенників однини. Тільки десь поділося безстатеве «воно»» і звідкись прийшли «вони». І в цій п’єсі часто грає музика:

всі роблять зарядку вранці, а я вночі.

я третю ніч поспіль вмикаю Пропалу Грамоту,

і все, що можливо, в мені й поза мною – відчинено,

і хтозна, чи це запізно, а чи зарано.

Хтозна, можливо, пишучи про «Пропалу Грамоту» Вікторія мала на увазі давню кінострічку, а не однойменний музичний гурт, хоч, на мою думку, зарядка під музику таки логічніша, тому маю право чути тут її звуки.

Уся ця вистава – у хорошому сенсі наївна, відверта і має свіжий ритмічний образ, який тепер став рідкістю, і не випадково авторка декларує, що верлібрів не пише взагалі. Усе це поезія, яка має здатність повертати читачеві душевну рівновагу.

Книга друга. Квиток на виставу. Якщо змістова частина може бути довільною і мати багато інтерпретацій, то матеріальне її вираження стардантизовано. Книжковий блок, службовий апарат видання, з яких починається знайомство з книгою, впливають на читацьку рецепцію. Така сама функція відеосупроводу випуску новин на телебаченні, без котрого війна в Грузії була би для нас не драматичним сюжетом з реального життя, а усною народною казкою. Окрім уже згаданої бібліографії, службовий апарат видання «Я, ти…» має дещо порушену структуру: вихідні дані не на своєму місті і не в повному обсязі. Звичайно подібні стандарти в Україні не є обов’язковими, але говорять про якість видання. Від цього складається враження, ніби книга зроблена на скору руку. З іншого боку, вона зручного, майже блокнотного формату, її просто сунути в сумку або в кишен, взяти з собою, як приємну та потрібну річ. І ця приємність пов’язана виключно з поезіями. Бо мета театру Черняхівської не квиток, а сама вистава.