Завантажити

ніби не існувало долі. Тут був інший простір. Чому ж я не обманув долю, не вирвався жодного разу за межі чотирьох стін?

Я не міг цього зрозуміти. Тримаючись за рідкі кущики, я почав спускатися в долину. Я знав, що в цей час Вірця чекає на мене – чекають Вірця, моя дочка Лора, моя дружина: вони чекають, що я з’явлюсь і зашию розірваний шкільний ранець. Його нема кому зашити, окрім мене. Що я зроблю ще багато чого, так. І я бачив, як росте на їх обличчях подив, як віра в мене совісного, зрідненого – поступово слабне: як приходить до них усвідомлення своєї окремості від мене. Моєї окремості від них. Як росте тріщина в їх серцях. І ось, нарешті: найболючіше відбулося – вони все зрозуміли. Вони осудили мене, в таємниці серця. І я можу нарешті опертися – на цей осуд: я не міг інакше. Бо для них я міг би існувати і в бараку, а для себе – лише в рояльній кімнаті. Якби вона була у мене, я б не пішов, а залишився: з ними. Я хотів мати їх, їх усіх: але лише після того, як мав би себе для себе. Тільки після цього.

Можливо, вони тепер плакали – там, в смердючій тісноті житла. Я залишив їх в біді: не бажаючи гинути з ними. Я знаю свою вину, не відмовляюсь від неї, від відповідальності: бо свобода, яку я отримав, варта того, щоби нести цей нелюдський тягар.



10.

Дорога вела все нижче і нижче, поки я не побачив місто. Воно було дуже схоже на те місто – в якому я жив, яке залишив. Я нічому не дивувався. Ноги самі несли знайомими вуличками. Все ще не здаючи собі справи в тому, сплю я чи ні, я переступив знайомий поріг. І коли я, зайшовши в коридор, побачив багато знайомих дверей, - це не викликало у мене сплеск бурхливої радості, як я припускав. Тільки недобра напруга, яка супроводжувала мене десятки років (так мені здавалося), раптом відпустила мене. Я навіть згадав ту мить, з якої все почалося – перший її, напруги, ще слабкий прояв: тоді, в художній майстерні, коли я взяв в руки пензлик і не зміг малювати, побачивши рояль в кутку. Тоді я не думав, що це мені незрозуміле, незнайоме почуття, - початок. Початок чогось серйозного.

Спочатку я пішов у більярдну – доторкнувся до білої кулі, що застигла на зеленій поверхні. Було тихо. Ніким не помічений, я спустився в столярну майстерню: там панував ідеальний порядок, долівка була вилизана, інструменти вилаштувалися трьома рядами на полицях.

Токарний станочок, акуратненький, стояв, висунутий до середини.

В художній майстерні було напівтемно, і я відслонив штори: і косі промені прошили порожній простір. На робочому полотні фарби кричали про безумство. Я підняв тюбик, що впав на підлогу. В кутку, на своєму місці, стояли готові картини, повернуті до стіни. Не було потреби дивитися на них: мені достатньо було знати, що вони є, з захованим в них змістом.

Коли я піднімався – дерев’яні дошки під ногами скрипіли посеред тиші.

Двері в рояльну відчинились нечутно: як завжди. В напівпустій кімнаті, вистеленій паркетом, стояли на своєму місці рояль з бюстом Бетховена, нотний станок, інкрустований столик з батьківською скрипкою. І, освітлені великими вікнами, дивилися зі стін портрети композиторів.

Не встиг я пройтися по клавішах, як хтось тихо постукав.

- Я не завадила?

- Ні, заходь.

- Тебе довго не було, я думала...

- Ні, все добре, - сказав я: і зрадів тій милій, напівзабутій відчуженості, яку відчув між нами. – А ти? Ти була в своїй убиральні?

Я все ще хотів пересвідчитися: хоча і поза тим було ясно. І поза тим я був спокійний.

- Так, а чому ти питаєш? Через годину приходь в їдальню, будемо обідати.

Вона хотіла піти.

- Люся, - притримав я її за руку. – Скажи: ти нічого не пам’ятаєш?

- Ти про що?

- Ти... – я зробив два кроки і підійшов до роялю: бюст Бетховена був склеєний на лобі. Я доторкнувся до місця склейки і раптом різко відсмикнув руку.

- Все добре, - я примусив себе посміхнутися. - До обіду?

- До обіду, - посміхнулася вона у відповідь, рушивши до дверей.


__________________

читати