Завантажити

навпаки: не те дивно, що нема рояльної кімнати, а те, що вона у мене була. Важко визначити, що все-таки реальність, а що видимість: чи не дивно, думав я, що на цьому ось абсолютно гладенькому, рівному місці були двері? Принаймні, стверджувати, що тут були двері, зараз більш дивно, ніж стверджувати, що їх там не було.

Усе ж я, відчуваючи себе не дуже комфортно в туманному, неясному, - ризикнув (вирішивши уникати істеричності) звернутися до близьких. І добре зробив, що був обережний!

- Та ти що, Юрчику, - сказала дружина, підозріло вперши погляд в мене. – Які ще двері?

Вона навіть погладила гладеньку поверхню стіни.

- Не звертай уваги, - сказав я, винувато посміхнувшись. – Видно, я перевтомився. Йду помалюю. Розважусь.

І я спустився в майстерню. Те ж неясне передчуття говорило мені, що, раз рояльна кімната виявилася неіснуючою, значить – може не існувати і майстерня. Але я гнав його геть, спускаючись сходинками.

Майстерня була на місці: так що я полегшено зітхнув, закривши за собою двері. Звичайно, я здавав собі справу в тому, що про рояльну кімнату я надто добре маю уявлення, надто добре її знаю, щоби вважати її фікцією. Більше того: я пам’ятав всі ті прекрасні хвилини і години, які я провів в її тиші і порожнечі! Пам’ятав її планування, нотні полички, інкрустований столик для батьківської скрипки... Знав достеменно, що на роялі стояв бюст Бетховена. Звичайно, рояльна кімната була реальністю. Але, можливо, якоюсь іншою реальністю? Раз у стіні був відсутній навіть слід від дверей? Раз жінка і не чула про неї.

Найдивніше, що я пам’ятав і дружину, яка заходила в цю кімнату. Але, можливо, це також була інша реальність: і та дружина, все та ж Люся, - це було щось інше... Принаймні, я не був настільки недалекий, щоби бути категоричним в цьому тонкому питанні.

Прийшовши трохи до себе в майстерні, я перш за все виявив в тому кутку, де зазвичай було звалені полотна, свій рояль, тієї ж марки, з тією ж подряпиною на ніжці. Безумовно, це був той рояль, той самий, з рояльної кімнати. І на ньому, на тому ж місці, стояв той же бюст Бетховена.

Роздивившись навкруги, я відчув легке роздратування (так мало властиве мені): мої полотна, потіснені, частково були звалені на столик з фарбами, частково стояли біля вішалки, а ще частина – сповзла під рояль, не поміщаючись в зазорі між роялем і столом. Можливо, вперше в житті я опустився на коліна і поліз під рояль, щоби відшукати потрібні мені етюди до картини. Мало того, що я не знайшов їх під роялем – коліна моїх завжди новеньких, вигладжених штанів відразу ж запилилися і навіть вимазалися чимось бузково-червоним. Відчувши ще більшу досаду, я пішов шукати потрібні полотна до столика з фарбами. Два з них я там справді знайшов, але, оскільки вони частково лежали на фарбах, одне, виявилася, був безповоротно зіпсоване. Третє полотно я вже не шукав.

Отже, перш за все мені потрібно було навести лад в майстерні. Рояльна кімната – це було прекрасно. Я добре пам’ятаю її. Але це мало що міняє. Я маю справу з реальністю, хай і „з іншою реальністю”: але дуже сильною, оскільки вона проявляє себе в моєму внутрішньому розладі. Я повинен так змінити її, щоби вона „відступила”, перестала мене дратувати.

Перш за все, я зібрав всі полотна разом, як було раніше. Але куди їх подіти? Виявилося, що моя майстерня не така вже і велика. Вона була великою, але – коли в ній не було роялю! Однак зараз... Зараз великий кут для полотен зайнятий, і їх справді залишалося хіба що тільки сперти частково на вішалку, частково скласти на столик для фарб, а частину засунути в щілину між роялем и стіною. Хтось, хто зробив все це, хто засунув сюди рояль (я не був стопроцентно впевнений, що цей „хтось” не був я), - вчинив так від безвиході. Безвихідь: ось слово, яке було знайдено. У всій цій історії була якась безвихідь. Ну куди, насправді, покласти полотна?

Я хотів, щоби вони стояли всі разом, як раніше. Як я звик. Я не звик шукати потрібну мені річ в трьох місцях.

Вирішуючи це завдання, я раптом спіймав себе на тому, що пройшло уже добрих півгодини, як я в майстерні. І чим же я займаюся? Раніше такого не було. Я відчиняв двері і йшов прямо до мольберту. Все чекало мене на своєму місці – полотна, фарби, розбавники, пензлі. Так що залишалося лише взяти пензель і наносити на полотно те швидкоплинне почуття, ту хвилюючу ідею, які і погнали мене в майстерню.

Але тепер – це дивувало мене – я був зайнятий чимось зовсім іншим: як ніби я забув, нащо я прийшов сюди. Тобто я не забув, я пам’ятав. Але я... я не міг працювати: фізично, так. Мої фарби – адже вони були завалені полотнами. Ці полотна потрібно були кудись подіти. І я думав зараз про це. Куди подіти полотна. Про це, а не про картину. Це було дивно. „Складу полотна і почну працювати” – мовив до себе. Але не знайшов нічого кращого, як звалити всі полотна в тому ж кутку, в якому вони біли раніше: тільки, зрозуміло, поверх роялю (бо допустити, щоби вони були розкидані під роялем, на підлозі, я не міг).

Тепер ніби можна

читати