Електронна бібліотека/Проза

Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
Вечірня школаДмитро Лазуткін
Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
Втрати...Сергій Кривцов
В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
Хто б міг подумати...Максим Кривцов
Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 »

хочу, щоби у мене за стінкою хтось жив. Це буде мені заважати дихати. Відчуття чужого життя за ось цією стінкою. Врешті решт – існують біополя. Вони будуть діяти на мій мозок – біополя інших, чужих мені людей: це загальновідомо.

Я кинувся до себе – закритися, прийти до себе, обдумати! Кинувся і відразу ж зупинився: я не міг „піти до себе” – хай і в захаращений кабінетик. Я міг тільки вдарити ногою по твердій стінці – в тому місці, де були двері.

Де ж тоді моє місце? Швидким кроком я попрямував до більярдної – більярдної також не було. Була вітальня, з телевізором, з м’якими кріслами. Без каміну. Тут же стояв мій письмовий стіл і книги на етажерці. На етажерці! Це що – я буду тут працювати? Я повернувся і пішов у спальню. В нашій з дружиною спальні були звалені мої полотна, фарби і тут же, притиснуте до стінки, тулилося фортепіано. Не рояль! Ось, значить, як.

Значить, відтепер я повинен поєднувати слухання телевізора з роботою за столом. Або мої діти, моя жінка, мої батьки повинні позбутися вітальні, телевізора. Але це неможливо. Але так само неможливо, щоби я тут усамітнився. Краще вже у спальні. Але... так, в спальні не було місця для мого стола. Там стояли ліжко і фортепіано, і мої полотна.

Я опустився на стілець. Ні, так неможливо. Я терпів, мовчав: але це переступало всякі межі. Все.

Я піднявся і попрямував до дружини на кухню.

- Я не можу так, - сказав я їй. – Мені потрібен кабінет.

- Ти про що? – вона відірвалася від миття посуди. – Тобі погано в вітальні?

- У вітальні всі дивляться телевізор, Люся.

- Але ти ж звик уже, - сказала дружина. – Раніше ти не жалівся.

Я не пам’ятав, щоби я коли-небудь працював за столом, коли в кімнаті повно інших людей, і тим більше коли вони дивляться телевізор. Але, очевидно, таке можливо (зі мною?), раз дружина так говорить. Не дай бог. Але таке можливо – таке відбувається зі мною. Я стану тим, про кого вона говорить: від тієї ж безвиході. Очевидно, в якійсь іншій реальності – яку має на увазі дружина – я поєднував своє робоче місце з вітальнею. Але чому? Як я зміг?

- Але ти ж знаєш, що більше у нас місця немає.

Вона це сказала, як само собою зрозуміле. Як визнання дійсності, яку повинен визнати кожний по-тверезому мислячий. Але яку дійсність?

З кухні я попрямував в спальню. Оглядати столярну майстерність не було сенсу: якби вона ще до сих пір збереглася – я би зробив там свій кабінет. Тільки не спільна вітальня.

В спальні я почав вивчати кожний куток, намагаючись зрозуміти, яке ж тепер становище, як я живу – в тій реальності, в якій живе моя дружина. І дуже швидко я наткнувся на свій токарний станочок: в шафі для одежі, під пальтами! Значить, і в цій реальності я – це я, з усіма своїми потребами. Я все той же: лише жалюгідний. Різниця лише в тому, що замість столярної майстерні у мене підвіконник у спальні, до якого я прикручую станочок. Ось обідрана фарба. Чи варто тоді жити?


5.

Тим часом – усі навколо жили, не задаючи собі таких питань. І це зрозуміло. Адже ніхто, окрім мене, не мав уявлення про рояльну кімнату, про художню і столярну майстерні, про більярдну. Вони жили, приймаючи реальність в якості єдино можливої. Я ж знав, що існує інша.

Незабаром виявилося, що у вітальні не лише один на всіх телевізор, мій стіл, але і спальний диван батьків! Їх спальня зникла невідомо куди. І, як вони мене запевняли, вони її, окремої, ніколи не мали. В що я не міг повірити. Бо я добре пам’ятав ось цих самих батька і матір, які входили кожен вечір в їх окрему спальню. Більше того – у батька був свій кабінет! Просто щось відбулося з реальностями, щось зрушилось, порушилося.

Так, єдине, що мене рятувало, це певне не довіряння тій реальності, з якою я мав справу. Адже я відчував, розумів і бачив, що існує інше життя. І про нього мені було добре відомо. Якби я не жив ним – звідки б у мене були ці ясні почуття, чіткі знання?

Навколишня обстановка, мені здавалося, змінюється у все швидшому темпі: і це давало майже впевненість, що мова йде не про „вічне коло”, а про односторонній процес, який мав свою логіку, прагнув до свого завершення. Я просто не знав, яке воно. Виявивши одного разу відсутність окремої їдальні (ми їли прямо на кухні, біля плити), потім відсутність дитячої (діти з якоїсь пори спали в нашій з жінкою спальні!) – я якось навіть заспокоївся. Є ступінь абсурду, ступінь неможливого, яка вже слабо дістає тебе. Лежачи в ліжку і спостерігаючи, як жінка миє дітей, голеньких, в тазику, тут же, в спальні (до всього – зникла ще і ванна) – я тихо усміхався. Чи можливо в таке вірити? Калюжі води і мила на підлозі. Мої полотна, біля стінки, в милі. А в шафі – токарний станок. В шафі!

- Що з тобою, Юр?

- А що?

- Ти якось дивно усміхаєшся. Ти купив свічку?

- Нащо?

- Я ж говорила. Потрібно протерти змійку. У Лорочки в чобітках заклинює.

Я просто усміхався.

- Заший їй ранець.

Вона полізла в ту ж шафу для одежі, порилася і дістала шило з суровою ниткою.

- На.

Кинула

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 »

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери