Завантажити

хочу, щоби у мене за стінкою хтось жив. Це буде мені заважати дихати. Відчуття чужого життя за ось цією стінкою. Врешті решт – існують біополя. Вони будуть діяти на мій мозок – біополя інших, чужих мені людей: це загальновідомо.

Я кинувся до себе – закритися, прийти до себе, обдумати! Кинувся і відразу ж зупинився: я не міг „піти до себе” – хай і в захаращений кабінетик. Я міг тільки вдарити ногою по твердій стінці – в тому місці, де були двері.

Де ж тоді моє місце? Швидким кроком я попрямував до більярдної – більярдної також не було. Була вітальня, з телевізором, з м’якими кріслами. Без каміну. Тут же стояв мій письмовий стіл і книги на етажерці. На етажерці! Це що – я буду тут працювати? Я повернувся і пішов у спальню. В нашій з дружиною спальні були звалені мої полотна, фарби і тут же, притиснуте до стінки, тулилося фортепіано. Не рояль! Ось, значить, як.

Значить, відтепер я повинен поєднувати слухання телевізора з роботою за столом. Або мої діти, моя жінка, мої батьки повинні позбутися вітальні, телевізора. Але це неможливо. Але так само неможливо, щоби я тут усамітнився. Краще вже у спальні. Але... так, в спальні не було місця для мого стола. Там стояли ліжко і фортепіано, і мої полотна.

Я опустився на стілець. Ні, так неможливо. Я терпів, мовчав: але це переступало всякі межі. Все.

Я піднявся і попрямував до дружини на кухню.

- Я не можу так, - сказав я їй. – Мені потрібен кабінет.

- Ти про що? – вона відірвалася від миття посуди. – Тобі погано в вітальні?

- У вітальні всі дивляться телевізор, Люся.

- Але ти ж звик уже, - сказала дружина. – Раніше ти не жалівся.

Я не пам’ятав, щоби я коли-небудь працював за столом, коли в кімнаті повно інших людей, і тим більше коли вони дивляться телевізор. Але, очевидно, таке можливо (зі мною?), раз дружина так говорить. Не дай бог. Але таке можливо – таке відбувається зі мною. Я стану тим, про кого вона говорить: від тієї ж безвиході. Очевидно, в якійсь іншій реальності – яку має на увазі дружина – я поєднував своє робоче місце з вітальнею. Але чому? Як я зміг?

- Але ти ж знаєш, що більше у нас місця немає.

Вона це сказала, як само собою зрозуміле. Як визнання дійсності, яку повинен визнати кожний по-тверезому мислячий. Але яку дійсність?

З кухні я попрямував в спальню. Оглядати столярну майстерність не було сенсу: якби вона ще до сих пір збереглася – я би зробив там свій кабінет. Тільки не спільна вітальня.

В спальні я почав вивчати кожний куток, намагаючись зрозуміти, яке ж тепер становище, як я живу – в тій реальності, в якій живе моя дружина. І дуже швидко я наткнувся на свій токарний станочок: в шафі для одежі, під пальтами! Значить, і в цій реальності я – це я, з усіма своїми потребами. Я все той же: лише жалюгідний. Різниця лише в тому, що замість столярної майстерні у мене підвіконник у спальні, до якого я прикручую станочок. Ось обідрана фарба. Чи варто тоді жити?


5.

Тим часом – усі навколо жили, не задаючи собі таких питань. І це зрозуміло. Адже ніхто, окрім мене, не мав уявлення про рояльну кімнату, про художню і столярну майстерні, про більярдну. Вони жили, приймаючи реальність в якості єдино можливої. Я ж знав, що існує інша.

Незабаром виявилося, що у вітальні не лише один на всіх телевізор, мій стіл, але і спальний диван батьків! Їх спальня зникла невідомо куди. І, як вони мене запевняли, вони її, окремої, ніколи не мали. В що я не міг повірити. Бо я добре пам’ятав ось цих самих батька і матір, які входили кожен вечір в їх окрему спальню. Більше того – у батька був свій кабінет! Просто щось відбулося з реальностями, щось зрушилось, порушилося.

Так, єдине, що мене рятувало, це певне не довіряння тій реальності, з якою я мав справу. Адже я відчував, розумів і бачив, що існує інше життя. І про нього мені було добре відомо. Якби я не жив ним – звідки б у мене були ці ясні почуття, чіткі знання?

Навколишня обстановка, мені здавалося, змінюється у все швидшому темпі: і це давало майже впевненість, що мова йде не про „вічне коло”, а про односторонній процес, який мав свою логіку, прагнув до свого завершення. Я просто не знав, яке воно. Виявивши одного разу відсутність окремої їдальні (ми їли прямо на кухні, біля плити), потім відсутність дитячої (діти з якоїсь пори спали в нашій з жінкою спальні!) – я якось навіть заспокоївся. Є ступінь абсурду, ступінь неможливого, яка вже слабо дістає тебе. Лежачи в ліжку і спостерігаючи, як жінка миє дітей, голеньких, в тазику, тут же, в спальні (до всього – зникла ще і ванна) – я тихо усміхався. Чи можливо в таке вірити? Калюжі води і мила на підлозі. Мої полотна, біля стінки, в милі. А в шафі – токарний станок. В шафі!

- Що з тобою, Юр?

- А що?

- Ти якось дивно усміхаєшся. Ти купив свічку?

- Нащо?

- Я ж говорила. Потрібно протерти змійку. У Лорочки в чобітках заклинює.

Я просто усміхався.

- Заший їй ранець.

Вона полізла в ту ж шафу для одежі, порилася і дістала шило з суровою ниткою.

- На.

Кинула

читати