Завантажити

ранець.

Я взяв шило, повертів його і, сівши, почав зашивати порваний ранець дочки. За стінкою, чулося, у вітальні, про щось сперечалися мати з батьком (на днях я знайшов батьківську скрипку на шафі в коридорі, всю в пилюці).



6.

Про малювання годі було й думати. Щоби вийняти мольберт з шафи – мені спочатку потрібно було вийняти звідти токарний станок. Потім потрібно було в кутку, за шапками, знайти ящичок з фарбами. Єдине в кімнаті крісло доводилося перетаскувати на ліжко: інакше не буде до розкласти мольберт. Але найбільш прикрим було то, що я не міг відійти, аби подивитися на полотно здалеку. Відходити було абсолютно нікуди: прямо за спиною знаходилася двохярусне ліжко моїх дітей. Моя Лора була уже майже доросла, майже жінка: і вона спала на дитячому ліжку, ярусом вище, ніж її молодший братик. Хіба це нормально? А хіба нормально, що діти взагалі спали в одній з нами кімнаті? Як таке можливе?

Намагаючись дістати пензлик, я одного разу перекинув під ліжком горщик. Хіба це нормально, що моя жінка і моя дочка зробили з того місця, де вони сплять, туалет?

- Але Юр, - відповіла мені в той вечір жінка. – Ти що: хочеш, щоби Лора бігала в будку на дворі, в такий мороз? Ти знаєш, чим це закінчується?

Я лише одного не міг зрозуміти: як вони все терплять. Звідки у них у всіх це безкінечне терпіння.

- Куди дівся наш туалет? – запитав я, не витримавши. – У нас був санвузол, була ванна.

Жінка подивилася на мене так, як ніби її вдарило громом.

- Ти про що, Юр?

Я пішов: знаючи, що далі буде щось типу „Ми завжди користувалися будкою на дворі – що з тобою, Юр?”. І доказувати, що я зовсім недавно (як мені здавалося) бачив свою жінку і свою дочку, як вони користувалися ванною, квартирним санвузлом – доказати це було неможливо. В цьому і справа, що я повністю вірив в щирість жінки: в те, що вона нічого такого не пам’ятає. Але це було, я знаю. Як була рояльна кімната.

Ще через кілька місяців – я вже не дивувався, зустрічаючи своїх батьків з нічними горщиками в руках. І хоча я прекрасно розумів їх становище, їх безвихідь – вони щось втрачали в моїх очах! Незрозумілим чином. І це мій батько, якого я пам’ятаю завжди одягнутим з голочки, з витонченими пальцями, зі скрипкою на плечі – тепер пихтить (у вітальні! – тому що у батьків не було „своєї” кімнати), а я все це чую. Яка після цього може бути повага? Жалість, розуміння - так. Але людина щось безповоротно втрачає: варто її побачити жалюгідною, безпомічною. Щось, що я так цінував в наших відносинах. І ці дії крадькома (вибігти з горшком, щоби не бути поміченим), цей підозрілий запах трійного одеколону у вітальні після всього...

- Я бачу, тебе це розстроює, - вгадувала мій стан жінка. – Потерпи: швидко весна, літо. Всього цього не буде.

Вона мене заспокоювала! Я виймав свої старі картини, дивився: боже мій, скільки свободи, розмаху. Яке натхнення. І мені ще будуть говорити, що у мене не було художньої майстерні?

Я давно вже не малював: не було смислу пробувати. Поки все знайдеш, розставиш – нема вже що виражати. І діти, знай, все забігають, за речами: а то і слухають магнітофон (адже це і їхня кімната!).

Кухня також якось зменшилася: я це помітив з того, що з якогось часу ми їли не всі разом, а по черзі: спочатку батьки, потім діти, потім ми з жінкою. Жінка, діти, батьки стверджували, що так було завжди. Та це була навіть не кухня – якась комірчина! Їй-богу. А заодно і склад: над головою висіли тазики, ванночки, на кухонному столі, і так маленькому, стояли ручна швейна машинка, в футлярі, на ній лежала праска, брудні вилки.

- Ти знову незадоволений, Юр? - жінка все-таки іноді вгадувала мій стан: тільки не розуміла до кінця. – А куди я подіну все це?

Що я міг відповісти? Де моє фортепіано? Тепер я не міг навіть пройтися по клавішах, згадати. Його, здається (як стверджує жінка), я сам продав: коли діти підросли і потрібно було місце для двохярусного ліжка. Значить, я здатен і на таке? Хай і під тиском обставин?



7.

Тим часом – життя йшло. І я розумів, що це єдине моє життя. Іншого у мене не буде. І я його проживаю: кожен день. Я не малюю (де?), не граю (на чому?), не пишу (мій стіл перейшов до дітей, які користувалися ним по черзі). А що я відчуваю, як сприймаю життя – про це навіть не варто й говорити. Дні наскрізь я вирішував „побутові проблеми” – з горем навпіл прилаштовуючи до верхнього ярусу підставку для ніг Лори (вже рік, як вона не могла випрямитися на ліжку), ремонтуючи праску, яка перегоряла раз в два тижні. „Потрібно купити новий”. „А за які гроші, Юр?” Виявляється, вся справа в грошах? Раніше я якось не думав про це.

Тільки лише неясне передчуття якогось експерименту, що розігрується зі мною, мене рятувало. Я сам собі дивувався: як це я не вибухаю, не руйную все підряд. Весь цей маразм, а не життя. Жінка цінувала моє відносне терпіння, але не розуміла його джерела. Просто все це було якось несерйозно: звичайно ж. Тому що хіба може бути серйозним нагрівання

читати