Електронна бібліотека/Проза
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
- Сідаєш в броню наче у човен...Максим Кривцов
- Під розбитим мостом протікає Оскіл...Максим Кривцов
- Хто б міг подумати...Максим Кривцов
- Я поверну собі своє життя обіцяю...Максим Кривцов
- Моя голова котиться від посадки до посадки...Максим Кривцов
- Хочу розповісти вам історію про велетенського кота...Максим Кривцов
- Та, що зігріє тебе серед ночіСергій Жадан
води в каструлях, з наступним обливанням в тазиках по всій квартирі („день купання”)? А ігри в карти вечорами, у вітальні, шестеро? Я якраз ходив з бубнового короля, коли оціпенів від думки: чим це я займаюся? Це хто ріжеться в карти? Навіть в дурному сні я не міг уявити такої картини. Іншого разу я піймав себе на думці, що ми з жінкою і з батьком, напівп’яні, хіхікаючи, говоримо про жінку сусіда, яка наставляє йому роги зі своїм начальником.
Я відразу ж піднявся, вийшов на кухню і засунув голову під кран з холодною водою. „Ти куди, Юр?!” – почув напівп’яний, задоволений голос жінки з вітальні. Моя Люся ніколи не пила спиртного. Весь мокрий, зі стікаючими по обличчі струмками, я ступив на поріг: в накуреній кімнаті, звалившись на стіл, щось бурмотів мій п’яний батько. Поруч сиділа якась старуха і по-дурному усміхалася.
- Ти чого, Юр, гик! – вона голосно ікнула. – На випий ще сто.
- Люся, - сказав я. – Ти коли почала пити?
- Ой, я не можу, - вона розреготалася, потрясаючи великими грудьми. – Ти жартівник, Юрчик, сідай.
У відповідь я повернувся і пішов собі в спальню (на кухні уже стовбичила старша дочка з якимсь незнайомим мені типом). На ходу я намагався збагнути, що відбувається. Але мені не судилося. В спальні на моєму ліжку спав якийсь брудний мужчина, в чоботах.
- Забирайтеся звідси негайно! – сказав я, ледве стримуючись.
- Та ти що, Федорченко, - мовив, здивувавшись, мужчина. – А, розумію, - він уважно оглянув мене.
- Я абсолютно тверезий! – сказав я. – І я вимагаю, я вимагаю... Геть! Геть негайно!
Мужчина змінився на обличчі і сів.
- Це ти зникни, - сказав він зло. – Ти навіть не постукав перш, ніж зайти.
Я вилетів корком із спальні.
- Люся! – сказав я задихаючись, моїй веселенькій жінці. – Там, там...
- Ну що? – запитала жінка, якось хитро.
- Там якийсь мужик, в нашій спальні.
- Це ж Конкін, наш сусід, - вона важко підвелася і, похитуючись, підійшла до мене. – Любий мій, ти вже зовсім...
Вона притиснулася до мене і заплакала.
Тут я зрозумів, що все це сон і сам розсміявся. В нашій з жінкою спальні, значить, живе інша сім’я. Тобто до нас підселили: коли? хто?
- Любий, - сказала жінка, - вони все життя прожили з нами, тут. Ти що, зовсім все забув?
- Хто вони? – запитав я.
- Конкін з жінкою і з дітьми.
- А де його діти?
- Вони прийдуть увечері.
- Де ми живемо? Де ми спимо? Де їмо? Де сплять наші батьки? Наші діти?
- Тут, - здивувалася жінка, обводячи рукою вітальню. – Он наша з тобою канапа, он ліжко твоїх батьків, за ширмою.
- А Лора?
- Лора з Дімою за шафою, де ж іще.
Я пішов до шафи: за нею дійсно, прямо на підлозі, лежав матрац, а над матрацом висіла, розкачуючись, колиска.
- Вірця зараз спить, тсс... – прошепотіла жінка.
- Вірця?
- Ну так, наша внучка, ти що, зовсім уже?
- Де ми їмо?
- На кухні.
- А де їдять Конкіни?
- У нас же спільна кухня, Юра.
Жінка, хоча і п’яна, щиро жаліли мене. Я вибіг в коридор: ось тут були двері в рояльну, тут коридор простягався в глибину, там були мій кабінет і сходи в художню майстерню. А з цієї стороні коридор завертав, туди, далі – до більярдної і кабінету батька.
- Люся, - я знайшов жінку на тому ж місці, біля одвірка, з дурною усмішкою на обличчі. – Де мої картини?
- Які картини?
- Які я малював, маслом?
- Ти що – художник? – жінка нервово засміялася.
- Я малював, ти повинна це пам’ятати.
- Коли це ти малював, сто років тому?
- Все одно. Де вони?
- Вони, може, на кухні, на шафці.
Я попрямував до кухні. Там моя дочка, в нічній сорочці, сперечалася про щось з цим типом.
Я, не кажучи ні слова, протиснувся повз них, заліз на табуретку. Кілька полотен, звернутих в трубочку, дійсно лежали там, всі в павутинні і пилюці. Я стер павутини і придивився: в них нічого не змінилося! Все було так само свіжо, яскраво, вільно. Ці картини, вони були намальовані в майстерні – величезній порожній залі, що пахла сонцем і фарбами. Вони могли бути намальовані лише там. Вони були найкращим доказом того, що я в своєму розумі: ніхто не міг би пояснити, як би я їх намалював, якби жив насправді все життя тут, в цій кімнатці з батьками, жінкою і дітьми. Бог послав мені цю вісточку, щоб я не впав у розпач: він зберіг свідчення, щоб я не повірив. Не повірив в те життя, яким живу.
- Тату, чого це ти ревеш? – почув я раптом голос дочки. – І так тошно. Тобі потрібно лікувати нерви, я давно помітила.
- Юрій Володимирович, - сказав той тип з борідкою, - у мене є знайомий психоневролог. Чесне слово.
Нічого не сказавши, я вийшов у коридор. У вітальні мене чекали жінка і майже сплячий батько. У спальні, значить, жили Конкіни. Я зупинився в коридорі: йти було нікуди.
8.
Найжахливішим було те, що тепер я був саме лиш роздратування. Суцільне, з ранку до вечора, роздратування. Отвережуючі думки про те, що все, що відбувається зі мною, неправда, несерйозно – були миттєвими. Вони відразу ж зникали, уступаючи
Останні події
- 16.04.2024|18:08Помер Дмитро Капранов
- 16.04.2024|18:05Електронні книжки: що і як читають українці?
- 14.04.2024|20:47«Видавництво Старого Лева» започатковує цикл подій про Схід та Південь України
- 10.04.2024|14:36Переклади книжок Асєєва та Жадана номінували на PEN America Translation Prize
- 08.04.2024|17:579 квітня у Івано-Франківську Юлія Чернінька презентує книгу "Барні 613"
- 08.04.2024|13:56Війна та нові співбесідники для України
- 08.04.2024|13:54Польською вийшов друком роман Олександра Клименка «Орфей і Соломія»
- 05.04.2024|16:06У ВСЛ виходить новий роман Юлії Чернінької "Спадок на кістках"
- 04.04.2024|17:19Анатомія Шонди Раймс, або Як уникнути покарання за серіали? Лекція від кінокритикині Катерини Сліпченко
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук