Завантажити

води в каструлях, з наступним обливанням в тазиках по всій квартирі („день купання”)? А ігри в карти вечорами, у вітальні, шестеро? Я якраз ходив з бубнового короля, коли оціпенів від думки: чим це я займаюся? Це хто ріжеться в карти? Навіть в дурному сні я не міг уявити такої картини. Іншого разу я піймав себе на думці, що ми з жінкою і з батьком, напівп’яні, хіхікаючи, говоримо про жінку сусіда, яка наставляє йому роги зі своїм начальником.

Я відразу ж піднявся, вийшов на кухню і засунув голову під кран з холодною водою. „Ти куди, Юр?!” – почув напівп’яний, задоволений голос жінки з вітальні. Моя Люся ніколи не пила спиртного. Весь мокрий, зі стікаючими по обличчі струмками, я ступив на поріг: в накуреній кімнаті, звалившись на стіл, щось бурмотів мій п’яний батько. Поруч сиділа якась старуха і по-дурному усміхалася.

- Ти чого, Юр, гик! – вона голосно ікнула. – На випий ще сто.

- Люся, - сказав я. – Ти коли почала пити?

- Ой, я не можу, - вона розреготалася, потрясаючи великими грудьми. – Ти жартівник, Юрчик, сідай.

У відповідь я повернувся і пішов собі в спальню (на кухні уже стовбичила старша дочка з якимсь незнайомим мені типом). На ходу я намагався збагнути, що відбувається. Але мені не судилося. В спальні на моєму ліжку спав якийсь брудний мужчина, в чоботах.

- Забирайтеся звідси негайно! – сказав я, ледве стримуючись.

- Та ти що, Федорченко, - мовив, здивувавшись, мужчина. – А, розумію, - він уважно оглянув мене.

- Я абсолютно тверезий! – сказав я. – І я вимагаю, я вимагаю... Геть! Геть негайно!

Мужчина змінився на обличчі і сів.

- Це ти зникни, - сказав він зло. – Ти навіть не постукав перш, ніж зайти.

Я вилетів корком із спальні.

- Люся! – сказав я задихаючись, моїй веселенькій жінці. – Там, там...

- Ну що? – запитала жінка, якось хитро.

- Там якийсь мужик, в нашій спальні.

- Це ж Конкін, наш сусід, - вона важко підвелася і, похитуючись, підійшла до мене. – Любий мій, ти вже зовсім...

Вона притиснулася до мене і заплакала.

Тут я зрозумів, що все це сон і сам розсміявся. В нашій з жінкою спальні, значить, живе інша сім’я. Тобто до нас підселили: коли? хто?

- Любий, - сказала жінка, - вони все життя прожили з нами, тут. Ти що, зовсім все забув?

- Хто вони? – запитав я.

- Конкін з жінкою і з дітьми.

- А де його діти?

- Вони прийдуть увечері.

- Де ми живемо? Де ми спимо? Де їмо? Де сплять наші батьки? Наші діти?

- Тут, - здивувалася жінка, обводячи рукою вітальню. – Он наша з тобою канапа, он ліжко твоїх батьків, за ширмою.

- А Лора?

- Лора з Дімою за шафою, де ж іще.

Я пішов до шафи: за нею дійсно, прямо на підлозі, лежав матрац, а над матрацом висіла, розкачуючись, колиска.

- Вірця зараз спить, тсс... – прошепотіла жінка.

- Вірця?

- Ну так, наша внучка, ти що, зовсім уже?

- Де ми їмо?

- На кухні.

- А де їдять Конкіни?

- У нас же спільна кухня, Юра.





Жінка, хоча і п’яна, щиро жаліли мене. Я вибіг в коридор: ось тут були двері в рояльну, тут коридор простягався в глибину, там були мій кабінет і сходи в художню майстерню. А з цієї стороні коридор завертав, туди, далі – до більярдної і кабінету батька.

- Люся, - я знайшов жінку на тому ж місці, біля одвірка, з дурною усмішкою на обличчі. – Де мої картини?

- Які картини?

- Які я малював, маслом?

- Ти що – художник? – жінка нервово засміялася.

- Я малював, ти повинна це пам’ятати.

- Коли це ти малював, сто років тому?

- Все одно. Де вони?

- Вони, може, на кухні, на шафці.

Я попрямував до кухні. Там моя дочка, в нічній сорочці, сперечалася про щось з цим типом.

Я, не кажучи ні слова, протиснувся повз них, заліз на табуретку. Кілька полотен, звернутих в трубочку, дійсно лежали там, всі в павутинні і пилюці. Я стер павутини і придивився: в них нічого не змінилося! Все було так само свіжо, яскраво, вільно. Ці картини, вони були намальовані в майстерні – величезній порожній залі, що пахла сонцем і фарбами. Вони могли бути намальовані лише там. Вони були найкращим доказом того, що я в своєму розумі: ніхто не міг би пояснити, як би я їх намалював, якби жив насправді все життя тут, в цій кімнатці з батьками, жінкою і дітьми. Бог послав мені цю вісточку, щоб я не впав у розпач: він зберіг свідчення, щоб я не повірив. Не повірив в те життя, яким живу.

- Тату, чого це ти ревеш? – почув я раптом голос дочки. – І так тошно. Тобі потрібно лікувати нерви, я давно помітила.

- Юрій Володимирович, - сказав той тип з борідкою, - у мене є знайомий психоневролог. Чесне слово.

Нічого не сказавши, я вийшов у коридор. У вітальні мене чекали жінка і майже сплячий батько. У спальні, значить, жили Конкіни. Я зупинився в коридорі: йти було нікуди.



8.

Найжахливішим було те, що тепер я був саме лиш роздратування. Суцільне, з ранку до вечора, роздратування. Отвережуючі думки про те, що все, що відбувається зі мною, неправда, несерйозно – були миттєвими. Вони відразу ж зникали, уступаючи

читати