Завантажити

було стати за мольберт. Я підійшов до фарб. Щось не те. Спочатку я не навіть не зрозумів. Зверху, з вікна під стелею, лилося яскраве сонячне світло. Я почав розмішувати фарби. Розмішувати і змішувати. Ні, не те. Не було того почуття, того настрою, тієї неусвідомленої думки, яка гнала мене сюди. Я не міг зрозуміти, куди вони зникли? Їх просто не було. Можливо, я просто втомився, поки порався з полотнами?

Я зупинився посередині кімнати, не знаючи, що робити. Малювати було абсолютно нічого. Ніщо з мене не просилося на полотно, ніщо не вимагало бути вираженим. Раптом я помітив, що мною повністю володіє інше почуття – раніше мені малознайоме. Це були злість, роздратування. Звідки роздратування? Я подивився на рояль: і зрозумів. Я ненавидів рояль: тихо, майже безсвідомо. Він не повинен стояти в майстерні, займати простір, робити майстерню настільки тісною.

Я побіг наверх: перескакуючи через дві сходинки. На щастя, ніхто не зустрівся на моєму шляху. Двері, двері в рояльну – вони повинні бути, повинні. Повинна бути рояльна. Я не зможу жити без рояльної, не зможу.

Дверей не було. Я даремно водив рукою по стіні. Тоді я знову спустився в майстерню, сів на стілець: як легко втратити спокій. Я підняв кришку інструменту, пройшовся по клавішах. Потрібно заспокоїтися. Пройшовся ще раз. Щось сталося і з Шопеном – він не був Шопеном, аж ніяк. Не ті звуки: хоча пальці мої ходили по клавіатурі так само спритно. Ну, звичайно ж! Я усміхнувся сам до себе, намагаючись стримувати новий приступ роздратування: кришка роялю була привалена полотнами. Якщо я зніму полотна – їх знову доведеться кинути під рояль, частину – віднести до вішалки, до столика, з фарбами. Їх багато, полотен. Але цього я чомусь допустити не міг. Тоді залишалося зняти їх на час гри – щоби потім знову покласти на місце.

Я закрив кришку. Тепер не можна було навіть вийти з майстерні: для цього потрібно було перетаскати стопку полотен назад на рояль.



3.

Наступного дня я вирішив поговорити з батьком. Про рояльну.

- Рояльна? – здивувався батько. – Ти про що, Юрку? У нас же немає можливості, зрозумій. Дуже мало місця в будинку. А Лора? Вона швидко, глянь, заміж вийде. В неї буде сім’я.

Лора – це моя старша дочка. Рояльної не було. Добре. Ніколи. Вона була, у мене – але, напевно, в якійсь іншій реальності. Батько її не пам’ятає: ані рояльної, ані того, як він грав в ній на скрипці. Він стверджує, що він грав і грає на скрипці у себе в спальні. В спальні! „Але ж там погана акустика”. „А що робити, Юрку?”.

Мені нічого іншого не залишалося, як пристосуватися до таких незручних умов життя. Хоча я і не дуже вірив жінці, батьку. Я не міг відмовитися від відчуття, що рояльна була. І все ж – як мені жити? „Жити якось потрібно”. Я раніше чув цю фразу, від інших людей: але не розумів її сенсу. Жити потрібно – і я, витративши тиждень на роздуми, придумав такий собі навіс, над роялем. Так, спеціальний навіс, на який можна було складати полотна. Цей тиждень, поки я займався навісом (думав, замовляв, встановлював), я сам себе не впізнавав. Нічим подібним раніше я не займався. Не скажу, щоби це мені подобалося. Якщо чесно, я ненавидів те, чим тепер займався. Була рояльна, а тепер нема – і мені потрібно займатися якимсь дурним навісом. „Щоби якось жити”. Це виводило мене з себе.

Зате, встановивши навіс, я дещо заспокоївся. Тепер, принаймні, у полотен було своє місце: хоча і тіснота в майстерні стала жахливою. Рояль, навіс... Але я намагався не дивитися в сторону роялю. Дивився на пташок, що прилітали до вікна поклювати крихти (спеціально насипав їх ранками). Сонце, пташки – і ось я уже щось малюю, щось виливається на полотно, якісь кольори, лінії. Все добре. „Жити можна”.

Врешті решт – я жив не в майстерні. В цілому в моєму житті нічого не змінилося: кабінет з письмовим столом; дивитися телевізор я ходив в хол вітальні, грати більярд – в більярдну... І жінка все так само прямувала фарбуватися в убиральню. Єдине, що іноді кидало мене в холодний піт, це була думка про не випадковість випадкового. Я відчував деяку хиткість під ногами, хиткість реального ґрунту, на якому стояв.

Тому зникнення майстерні, рік потому, мене не тільки не здивувало, а навіть дивним чином обрадувало: в тому сенсі, що підтвердилася певна логіка, певне смутне передчуття. Я, безумовно, кудись прямував: я проходив через щось, через що потрібно було пройти. Процес цей був неприємним, але неминучим. І я знав, що опиратися безглуздо. Якщо б я бачив, як мою майстерню розбирають по цеглинах реальні робітники чи, навпаки, по цеглині замуровують, - я б, можливо, і діяв, боровся. Я би подзвонив в поліцію, звернувся би до закону про приватну власність, врешті решт – сам, з револьвером в руці, почав би відганяти цих зловмисників-робітників. Але тут все було по-іншому: все відбувалося іншим чином, в іншій площині. Просто одного прекрасного рангу ти спускаєшся в свою майстерню і замість вхідних дверей натикаєшся на глуху стінку. Причому таку, що навіть

читати