Завантажити

місце роздратуванню, злості. Я не міг надовго стати собою, все осмислити: хтось міцно тримав мене в своїх руках. Мені не дозволяли прийти до себе: в коридорі, у вітальні мене знаходили і завалювали своїми проблемами, думками, просто базіканням. Чи, ще гірше, підсилювали моє роздратування своїм. Але що ще гірше - вручали мені в руки то шило, то стамеску, то молоток – і я щось ремонтував, майстрував, поновлював. Безкінечно. „Ось ще стільчик, ніжка зовсім відлетіла”. І я укріплював ніжку. Я ж не проти допомогти: і всі це розуміли. Цінували. Але боже мій: з цього, я бачив, і складалося моє життя!




Одного разу, лягаючи в ліжко, я виявив замість жінки чиєсь тіло. Я так закричав, що всі переполохались.

- Ти чого кричиш? – сказала жінка: виявилося, вона була з іншої сторони.

- Хто це? – запитав я, весь сам не свій від жаху.

- Ну, якого біса, - відповіло незнайоме тіло. – Мені завтра вранці на роботу.

- Це Конкін, - сказала жінка. – Спи.

- Який Конкін? – я сів.

- Вони ж з нами живуть, Конкіни, - сказала жінка.

- Чому?

- А де ж їм ще жити, - сказала вона якось зі злістю. – Не на вулиці ж.

В одних трусах я вибіг в коридор. Дверей в спальню не було. Тоді я вирішив піти на кухню, закритися і сидіти там до тих пір, поки щось не придумаю. Якщо я зміг жити з дітьми, з батьками в одній кімнаті – то я зможу, значить, жити і з зовсім чужими людьми. О, я себе ще не знаю. Принаймні, жінка так себе веде, як ніби я все життя спав з Конкіним в одному ліжку. Тоді – що далі. Якщо логіка є – а її видно – то вона повинна проявити себе до кінця. Що тоді ще від мене вимагається і на що ще я згоджуся? Попереду мені ввижався якийсь справжній жах.

Мені потрібно було це обдумати, тому що я не був впевнений, що наступний крок не буде чимось роковим. Я не міг настільки довіряти долі. Не міг, не мав права.

Кухні, однак, я не знайшов: як і самого коридору. Була якась комірчина, з якої вели двері прямо в кімнату.

Я повернувся і увімкнув світло. Вся кімната кишіла людьми: вони спали в два яруси, по двох – по трьох на ліжку. Власне, це і не була кімната – щось подібне до бараку. Біля вікна притулилася плитка, завалена посудом, і маленький брудний столик. Не було ні шафи, ні телевізора.

- Якого біса? – почулися звідусіль голоси. – Хто увімкнув світло? Дьомін, дай йому в морду. Він вже зовсім чокнувся.

Хтось відразу ж боляче вдарив мене кулаком в обличчя. Світло погасло.

- Йди сюди, - почув я шепіт жінки. – Говорила я тобі, спи. Тепер отримав. Людям завтра на роботу.

- Люся, - сказав я, відсовуючись від Конкіна, який хропів, і присовуючись до жінки. – Ти хоч розумієш, що відбувається?

- А що?

- Це ж пекло, а не життя, - з мого носу текла кров, а з очей сльози.

- Життя як життя, - сказала дружина. – Що не так?

- Люся, це ж неможливо так жити. В одній кімнаті, всім разом.

- А куди людям подітися? Ти б хотів зараз на вулицю, на холод?

- Але... чому? Чому вони не побудують собі...

- З чого? За що? Спи вже, бунтар.

Ці слова вона промовила ласкаво, і я зрозумів, що мене тут приймають за якогось придурка-бунтаря. Який сам не знає, чого хоче.

- А наші діти?

- Що? Вони он сплять, на другому ярусі. З внуками. Спи. Завтра треба Вірці ранець зашити, встанеш пораньше.

„Я повинен зашити внучці ранець”. Це була єдина ясна думка в моїй свідомості.




9.

Було вже за північ, коли я, тримаючись рукою за підбите око, переступив через Конкіна, що голосно хропів, пішов поміж чимось подібним на нари до виходу. Що мене по-справжньому перелякало, так це те, що мене вдарили по обличчю, а я не відчував справжнього приниження, я не страждав від приниження.

Ніч була місячна. Я, щулячись від холоду, ішов вверх по дорозі: майже не усвідомлюючи. Якась сила вела мене. Я йшов і йшов, доки не розвиднилося.

Опівдні я сидів на горі, посеред квіток, зігрітий сонцем, і мені було добре. Уперше за багато років.

Вірці потрібно було зашити ранець. Як вона піде в школу? Вона ж не вміє тримати в руках шило. У неї ж нема сили в ручках, щоби проткнути шкіру.

Пробач, Вірцю. Я усміхнувся. Пробачте всі. Я вже знав, що мені робити. Я не міг повернутися назад. Бути кимсь для них, для них усіх: я уже не міг думати про себе інакше, це правда. Так, я хотів би бути для них. Але тепер лише, посеред галявини, я збагнув, що є ще я: я як я. Я зустрів себе, я вчепився. А повернення до них неминуче розлучить мене з собою: може, навіки. Тільки тому я зраджував, а не тому, що не любив їх. Їх усіх.

Так, я зраджу ваші надії (вони вважають, що знають мене, вони чекають на мене, на мої руки, мою відданість: вони впевнені в мені). Усе це я зраджу – і вони дещо здивуються. Як ніби під личиною знайомого і звичного виявили незнайоме і лякаюче.

Я піднявся. Травневі бджілки дзижчали тут і там. Чому я не прийшов сюди раніше? Як дивно. Я воював з долею, в межах свого житла (віддаючи позицію за позицією) – а в цей час тут, на чистій сонячній галявині все було так, як

читати