Завантажити

експерти оцінюють її як зведену піввіку тому. І що тоді ти в змозі зробити? Ти повинен змиритися і збагнути сенс безглуздя: так потрібно. Бо той, в чиїй владі змінювати реальність, обходячись без робітників, без розчину, без цеглин, - він знає, нащо він це робить.

Все це так. Так я думав собі, закрившись в кабінеті, в якому тепер, окрім письмового стола, поличок з книгами, дивану, крісел, знаходилися мої мольберти, полотна, фарби, вішалка, ноти і, звичайно ж, рояль з бюстом Бетховена. Врешті решт – жити можна і так. Так я казав собі, намагаючись відключитися від відчуття переслідуючої мене долі. Чесно кажучи, я хотів витягнути того, хто зроби це, за бороду із стінки і вбити його на місці. За це свинство. Я не знав, яким іменем його назвати: долею, Богом чи Демоном. Але все одно я хотів прикінчити його двадцятьма гострими кинджалами: і щоб кожен пройшов через його блядське серце.

Я раніше не підозрював, що в мені існує цей вулкан. Я не знав таких почуттів раніше. В цілому – я був добрим, я світло дивився на життя. Справа в тому, що я не знав, що таке боляче вдарятися боком об рояль, коли ти йдеш до письмового столу. Що таке попадати пальцями в білила, намагаючись дістати з ящика ноти (в моєму кабінеті не вистачало висувних шухляд: а новий стіл чи тумбочку ставити не було куди). Ще я не знав, що можна перекинути бюст Бетховена, намагаючись дістати книжку з полиці (віднині на лобі Бетховена – шрам від склейки). Я багато чого не знав. Особливо на мене подіяв один нікчемний випадок: кудись запропастився один із найбільш потрібних мені пензлів. Я шукав його чотири години: заради принципу. Я поклявся собі знайти його. Я повинен був знайти його, що б то не стало. (І це зважаючи на те, що до цього я взагалі не знав, що таке шукати річ!). Коли ж я, вибившись із сил, знайшов його (я сів за рояль, щоби заспокоїтися – і по глухому звуку здогадався, що пензлик застряв між струнами) – я мало не вперше в житті заплакав. Я все життя був сильним – зі своїми рояльними кімнатами і майстернями: і я не знав, що багато простору і багато порядку можуть стільки значити. Мені здалося, що моя сила, моя врівноваженість, моя глибина – від мене, в мені самому. І ось я плачу в своєму захаращеному кабінеті, дістаючи пензлик з роялю: і я уже не я. Я не міг себе визнати хлюпиком: хоча я і розумів, що це я вийшов з себе. Мало не вперше в житті.


4.

Тим часом – мої близькі вели себе, наче нічого й не сталося. Вони заходили в мій кабінет, зовсім не дивуючись тісноті і хаосу (чим більше я з ним боровся, тим більше він мене поглинав), які там панували. Як ніби так було завжди. Я не сумнівався, що так вони й думають. І я навіть боявся з ними починати говорити про „майстерню”, про те, була вона чи ні. Було ясно, якою буде відповідь. Вони, зі всього було видно, вважали нормальним поєднувати рояльну, майстерню і кабінет в одній кімнаті. Саме це мене більше всього вражало. Якби, скажімо, вони обурювалися разом зі мною неможливою тіснотою і говорили про рояльну, про майстерню... Але вони, на жаль, говорили в кращому випадку: „Так, у тебе тіснувато – потрібно б рояль поміняти на фортепіано. Це вихід”. Поміняти мій рояль на фортепіано! Я ніби зникав, частинами. Я відчував, що замість мене починає існувати щось невизначене, клубок нервів, душі, щось незрозуміло що.

Це було гірше всього. Як я міг малювати, коли перед моїми очима, в тій же кімнаті, стояли рояль, мій письмовий стіл? Це все були різні світи, різні: невже це нікому не зрозуміло? Ці світи не могли і не повинні були поєднуватися. „Ти ще не знаєш життя”, - сказав одного разу мені батько. Що він мав на увазі?

Я зрозумів це по кількох місяцях. Наближалося літо. Я намагався пристосуватися до свого кабінету – окрім відсторонення від обстановки, не було іншого виходу. Потрібно було перебудуватися психологічно. „Потрібно було”: легко сказати. На цю перебудову йшли всі мої сили! Весь я. Бачити, як ти весь, що жив як бог, вичерпуєшся тепер „боротьбою з собою”, „боротьбою з обставинами” – це було нестерпно! Я тихо проклинав долю, своє становище. Я не міг уявити, що може бути ще гіршим за це.




Ба, швидко я про це дізнався.

Одного такого критичного вечора я, повечерявши, попрямував в жахливому настрої до себе в кабінет і… не знайшов його. Взагалі. Власне, цього ж потрібно було чекати: це було логічно. Але такого вже підступу я чомусь не міг припустити. Я міг припустити, що мій простір звужується, але щоб він зник? Зовсім? Як таке можливе? Цього разу я не мацав стіну руками, я бив в неї носком. Хоча і знав, що безглуздо. Тому і бив, що знав.

- Юра, в чім справа? – вийшла в коридор дружина. – Що за звуки?

- Сусіди, - сказав я, неймовірним зусилля волі подавляючи шквал почуттів.

- Вічно вони щось ремонтують, - пробурчала дружина. Тут лише я усвідомив, що я сказав. Які сусіди? Адже у нас свій будинок! Похоловши, я згадав реакцію дружини: вона не здивувалася моєму поясненню! Значить, там, за стінкою, насправді живуть сусіди? Але я не хочу. Я не

читати