Завантажити

вмостившись
на верхівках сосен
глибоко затягаючись
вітер попихкує
товстою сигарою
і незлобливо посміюється з людей
що раз по раз
зиркаючи на захмарине небо
ховаються під парасолі


* * *

нарешті проклюнулася
крізь віхолу весна
і всі дні
здійняли вгору руки
щоб помолитися віхолі
за її вірну службу
і щоб помолитися весні
за чергову правду


* * *

слова
що залишаються невимовленими
плавляться в наших горлянках
ніби чавун у домнах

залишають опіки
на наших душах



і застигають хрестами
на могилах
живих і мертвих





* * *

чи ж ви не бачите
що над їхніми поглядами-зашморгами
які плазують до ваших зірок

сходить гострокутне сонце
загратоване віршами
котрі вони вимальовують
перекованими на пера багнетами


* * *

звідки ж узялося
страшне відчуття того
що життя наше –
беззупинні похорони
на яких мертві ховають живих
а живі – ще ненароджених


* * *

у свічному полум’ї
горить і оплавляється ніч

стікає великими краплями в долоні
де мов у дзеркалах
відображаються очі хитрих істот
що живуть на кордоні
між добром і злом


* * *

світ розфарбовано
у теплі відтінки
білого кольору

кількість власної сили
сягає критичної маси

спокій рве греблю
і розквітає безкраїм порем

звільняється
тіло

час і простір
безпощадно затиснуті
в лівій і правій руці

я в епіцентрі
квітучого спокою

в серці
безмежжя влади
над собою

яскравий вогник духу
що його запліднено
подихом сильної думки
стає потужним і надійним

я розчиняюся в собі
і стаю одним цілим

в небо
падає
зоря







* * *

моя маленька крихітна
пастко

ти на кого точиш
свої недолугі зубки

схаменись
і не такі
ламали об мене
не зубки – ікла

шкода
що дзеркало
високо висить

якби ти змогла
в нього зазирнути

то побачила
що ти –
тільки мишоловка
хвора на зіркову хворобу


* * *

Я люблю
якщо падають зорі.

Кажуть,
впала зоря –
хтось помер.

Якщо помер негідник –
подякуємо йому за те,
що назавжди
позбавив нас від себе.

якщо померла
хороша людина –
подякуємо їй за те,
що назавжди
залишилася з нами.

Я люблю
якщо падають зорі.


* * *
Ранок.
Цвинтар.

Могила безтурботно
щериться беззубим ротом.

Грудки мерзлої землі
грають щось бадьоре
на кришці труни.

Надавши обличчю скорботного виразу,
тихо запитую кого ховають.

Годинника.
Відходив, відкрутив стрілками своє, -
відповідає трунар.

Ака, - кажу я і про себе думаю:
“Дивні ж прізвища бувають у людей”.


* * *

відшукав у шафі
свою першу книжку

а на сторінках
жодного вірша

тепер мучуся:
крадіжка чи втеча


* * *

спочатку була кнопка
і кнопка була в людині
і кнопкою була людина


* * *

убив ніч
теперь сліпну
од вічного дня



* * *

я люблю тишу
якщо вона не збудована
з цеглинок-криків


* * *

вірш
забито рядками
хрест-навхрест

поет пішов
на війну


* * *

надсилаючи собі листа
пишіть повну зворотню адресу
аби на пошті не помилилися
повертаючи його назад
якщо адресат вибув






* * *

щаслива смерть
у польових квітів
вим’ятих
бажанням закоханих


* * *
якщо побачите
розбиті шибки квартир
не думайте
що це бешкетують хлопчаки

то вікна полетіли у вирій
шукати країв
де тепліші господарі
* * *

дерева
що ростуть униз
мають одну серйозну ваду

треба викопати
цілий котлован
аби зібрати плоди


* * *

ромашкове поле
біле-біле
ніби засніжене

на квітці лежить
мертва бджола

замерзла





* * *

Викликав на герць смерть.
Але двобій не відбувся.
Не з’явилися секунданти.


* * *

холодні коробки будинків
одна за одною
тягнуться догори
а виростаючи
відбирають у нащих душах тепло
яке ми пошкодували для них
коли вони були
ще маленькими



* * *

Гора підперезалася залізницею,
одягла чепурний капелюшок
з темно-сірої хмари
й пішла знайомитися з людьми.

Страшний землетрус
зруйнував до щенту
все місто


* * *

вечір
коли ти вперше залишилася до ранку
ми довго будували з багатьох цеглинок-зустрічей
і збудували таким високим
що з його вершини
вже не було видно тої миті
коли ми вперше побачили одне одного


день
коли одружувалися
ми довго будували з цеглинок-ночей
і збудували таким високим
що з його вершини
вже не було видно того вечора
коли ти вперше залишилася до ранку

день
коли ми розлучалися
ми збудували напрочуд швидко
він був невисоким
і з його вершини
було добре видно мить
коли ми вперше побачили одне одного






* * *

знаючи
коли і де впадеш
не підстелити соломки

знаючи
що шлях закінчується глухим кутом
не звернути з нього

знаючи
що програєш
поставити на кін усе

а потім
стрибнути више за себе
й зазирнувши за горизонт власних мрій
дивитися на своє відображення
в сірому озерці
що заховалося
серед пелюсток
твоїх вій


* * *

серце
ніби лічильник у таксі
відлічує час

скільки ж коштують роки
протягом яких
ми їхали
в одній машині
але в різні

читати