Завантажити

* * *

Когда становится очень трудно,
когда жизнь ощетинивается
тысячами осиных жал и обоюдоострых лезвий,
когда боль терзает душу
словно голодный волк беззащитного ягненка,
когда каждый шаг вперед —
это мучительная и злая смерть,
а каждый,
даже малюсенький шажочек назад —
это сладкое
словно доза героина воскрешенье…

В такие дни
я начинаю громко выть,
как бабы на похоронах,
не стесняясь слез и звезд…

И мир,
не привыкший ко мне такому,
с удивлением взирает на меня
со своих высот…

Ведь никто,
даже он не знает
как пронзительно,
до зубовного скрежета
хочется жить,
как хочется на миг остановиться
и больше никогда не умирать…

Но я,
проклятый неизвестно кем
на этот чертов вечный путь
бегу,
иду,
ползу,
зубами вгрызаюсь
в желтые камни мостовой,
оставляя на булыжниках
кровоточащие указатели
для идущих за мной.

Но все же
когда-нибудь
я остановлюсь,
и из моей окаменевшей глотки
вырвется тысячеголосый стон,
и мои,
казалось бы незыблемые
как сама Вселенная цепи
превратятся в маленьких светлячков,
которые разлетятся в разные стороны
и зажгут множество новых миров
и серебристо бархатных радуг,

и все кто жили,
живут
и будут жить,
захлебнувшись от восторга,
громко выдохнут:
кто ты?

А я пожму плечами
и капельку смущаясь,
скромно отвечу:
уставший грустный пилигрим,
рисующий
прозрачные мечты.


* * *
У кожного в душі
є суддя,
у кожного в душі
є кат,
але не в кожній душі
є жертва,
яку каратиме кат
за вироком судді.

* * *
чуже горе –
це дзеркала
в яких живуть наші душі

інколи нам доводиться в них зазирати
і щоразу
в багатьох із нас тремтять ноги
від страху
побачити власні очі
ще здатними до милосердя й доброти

і зовсім ми не помічаємо того
що наші відображення
вже давно
байдуже дивляться
повз нас


* * *
я бачив
як на Хрещатику
сивий міліціонер
намагався затримати циганку
котра продавала цигарки

він схопив її за руку

циганка замахнулася на нього малою дитиною
ніби дрючком
і я подумав:
завтра буде війна


* * *
ніч
двері мого будинку
ледь прочинені

крізь шпарину
повільно натікає
темрява

вже по коліна
хочу закрити двері
але не вистачає сили

темрява густа
мов солодка брехня


* * *
сталевий потяг правди
прогуркотів по рейках

замайоріли знамена
і колона характерників
рушила угору

передчуття стисло груди
й розродилося сильними сльозами:
завтра буде війна

безмежжя і вічність
більше не існують

є тільки крапка —
останній вірш Космосу


* * *
маленький зелений хіппі
прийшов у місто
в пошуках істин та відкриттів

маленький зелений хіппі
повертався до себе в ліс
тримаючи в руках яблуко
яке свого часу впало на голову Ньютона

а сьогодні він купив його на ринку
за ціну
доступну
навіть маленьким зеленим хіппі


* * *
Сон розуму породжує чудовиськ.
Білий спалах жорстоких хмар
породжує друге пришестя Хреста.
Сон чудовиськ породжує смуток.

* * *
від мене
пішла самотність

здавалося б радій
але ще ніколи
мені не було
так скрутно

самотність
то останнє
що я мав


* * *
я поки ще один
ти поки ще одна…

та вже копитом іскри висіка
могутній чорний мов біда
крилатий радісний кентавр
це ангел смерті та імли —
його нам Боженька послав…

а ти смієшься
тягнеш ручки
і віриш в те
що Купідочник кучерявий
стрілу кохання закладає в арбалет…

тікай у Біле потойбіччя
назавжди зникай!…

бо вже чужа
спотворена судьба
свої холодні гострить щелепи зубаті
і налива тобі й мені
весільного вина
у келих закривавлений хрипатий!

навколішках крилатого прошу:
зажди чекай…

а втім:
стріляй
кентаврику
стріляй…


* * *
линия жизни
шаг влево
шаг вправо
попытка к бегству

они стоят
вздымаясь над хрупкой
словно хрусталик глаза
надеждой
часовые моих снов
с разбитыми стеклами окон
вместо глаз

линия жизни
тонкая словно тень
которую оставляет
неродившаяся песня

шаг влево
шаг вправо
попытка к бегству

шаг за шагом
будто по пеплу
протянутых к свободе рук

но невесомый кораблик
падающих листьев
идет ко дну

шаг влево
шаг право
попытка к бегству

линия жизни
замкнутая кривая
точка

кажется кто-то
сделал шаг в сторону

автомат привычно и нежно
прижимается прикладом
к моей щеке


* * *
Стоїть розлога світла осінь.
Я сплю
і крізь опущені повіки
бачу кола
райдужні бурхливі.

Мені спокійно солодко безхмарно.
Від смаку полуниць
хмілію назавжди.
А сонце груди ніжно так промінчиком лоскоче
й шепоче вічні лагідні слова.

Нема імли – і не було ніколи!
Нема імли – багатокриле відчуття!

Іду вперед – правічна осінь кличе!
Вперед за небокрай, за космокрай, за часокрай!
Іду збудить кумедні таємниці,
що весело похропують ув сні.

І лиш тоді маленьке немовля,
що оселилось у моїм безмежнім серці,
тихенько і щасливо розсміється,
і лиш тоді спочину назавжди.

* * *
прикутий
ланцюгом до Вічності
гарчить на перехожих
злющий час


* * *
Під час зливи
в будинок

читати