Завантажити

вдарила
блискавка.

Згоріла оселя.
Ридають
мов теє небо
господарі.

Звідки їм знати,
що блискавка —
то лише бездомне кошеня,
що намагалося сховатись
від дощу.


* * *
птах махнув крилом
і розпанахав небо

глибока рана
кровоточить вітром

під зорепад
обличчя підставляю

сміюсь і плачу
мов дерева

що попри все ростуть
бо долі іншої не знають





* * *
маленький день
торкнув пальцем ноги
поверхню озера

розбіглись кола по воді
ніби слова оракула

і стало тихо
як в материнському
пралоні

а з неба
усміхнулося дощем
нове життя


* * *
Я снова выжил,
хоть это уже не в моде.
Как оказалось – жить –
это вчерашний день.
Гораздо красивше
быть сбитым на взлете
или молитву читая в душе
сойти на втором вираже
и воспарив над укрытым цветами гробом
с улыбкой считать
пришедших проститься…
И не надо уже
ежедневно бриться…

Но я выживаю!
Снова и снова!
Зубами, глазами
цепляюсь за слово,
и в чье-то безумное черное рыло,
вонзая печальные хрупкие крылья,
я рвусь на свободу…

Спокойный и мудрый филин
меня провожает в последний путь,
огонь его глаз не дает мне уснуть!…

Я снова выжил,
хоть это уже не в моде…

Отзовитесь те,
кто слышит
мою мелодию?!


* * *
падають волошкові роси
на високі брови
відчайдушного зеленого різнотрав’я
на затуманені очі прехрестя доріг
на якому я —
цокіт копит невидимого годинника —
розіп’ятий і щасливий
закоханий у передостанній дощ
стою
повернувшись лицем до весни
що повільно гуркоче
примарним холодним лісом


* * *
я танцую
на ладонях заката
грустный колыбельный танец

спи
мой маленький
порочный ангел

небо окрасилось
в колючие цвета
печали и прощанья


* * *
висока осінь
як висока вода
перехлюпнула через небокрай життя
і виповнила душу іншим змістом

рілля Господня
тиха промениста
веселим смутком
помережила роки
віки

тепла холодного доволі
і безлічь волі
та ланцюгів надійна сутність
спрямовує у чергову безглуздість
у загратовану небесну твердь
розквітлу квітку – пані смерть

бо лиш вона одна єдина
існує
а інше – все пусте…

знівечене дитя іде
і кволі ручки простягає

іде мале
смішне
дурне
бо долі кращої не знає…

в труні
регоче й плаче
тіло
не моє

пусте суцвіття
не цвіте

я знову прірву обнімаю
та прірва —
вічна подруга моя
і кращої не знаю
не бажаю

і падаю на дно
де лоно царственне чекає:

солодке
ніжне
небуття


* * *
чому в зими
червоні очі

бо вона —
альбінос


* * *
Здається,
єдина жінка,
яка по справжньому
мене любить —
моя Доля.

Вселенський біль
ховається в куточках
її сірих очей
якщо інколи
в мене не складається життя

Адже вона розуміє,
що життя в мене
не завжди
складається вдало —
бо така моя Доля


* * *
темним ворожим горизонтом
чорною брилою
скаче крилатий кінь
ледь помітний
на тлі похмурої безодні неба

гей-гей!
поганяє коня
маленький кострубатий карлик
хижо блимаючи
жовтими мовчазними очима

гей-гей!
нависає над землею
кошлата нечесана грива

гей-гей!
рушиться віковічне життя
під навалою
всепроникаючого морозного реготу

мчить крилатий кінь
вічного вершника
на зустріч схиленим душам
які вийшли поцілувати
сліди його копит

ото буде втіха
ото буде розвага
ото буде веселе життя
для всіх ненароджених
що збираються на майдані
послухати новий наказ


* * *
набираю швідкисть
дорогою життя

чорний карлик на чорнім крилатім коні
сховався з радаром
за поворотом долі

зістрибує з коня
вимахує смугастим жезлом
хоче оштрафувати на пару років життя

але побачивши
на лобовому склі перепустку
виструнчується
і віддає честь


* * *
там
де полум’я
стинає верхівки дерев

там
де водопади
перетворюються на діамантові брили

там
де на небі
замість зорь
дзвіночки сонячного вітру

під високим
барвистим проліском
на узбіччі безжурної дороги

росте усміхнений будиночок
вікна якого
завжди зі мною

я посадив
цей будиночок випадково
коли вчився любити
чужих ворогів


* * *
я присвятив
тобі вірш

але тільки-но
поставив останню крапку
як вірш
упав на підлогу
й розбився
на дрібні скалки
і в кожній скалці
віддзеркалювалася частинка
твого обличчя

я почав складати вірш
ніби дитина мозаїку

якщо я правильно
складав слова
то твоє обличчя
було чужим і злим

якщо обличчя
виходило таким
як я його любив
то вірш
перетворювався на брутальну пісеньку

я більше не присвячую
тобі віршів


* * *
я йду
з речей тільки віщі сни

прощавайте щасливі дні
вкрадені у чужої біди

вустами торкнувся
пораненого серця долі

солодке

телефонний дзвінок
завмер ніби лава


* * *
1

осінній день
лишає на згадку
чужу біду

замислившись
над піснею
вмирає веселий світанок

перебирають секунди
срібноокі хащі
упокоренних днів

2

знову холодно і вогко
правічна правда
тремтить за дверима
суєтних рим і бажань

у колі друзів
плачуть росою пташки

де ви?
вершечки тополь –
понівечені ікла

читати