Завантажити

боки


* * *

Я прийду надвечір
до твого дому
і покладу на підвіконня квіти.

Постав їх у сни
ніби у вазу.

Букет випромінюватиме ніжне сяйво
і ти завжди бачитимеш мої мрії про тебе
навіть якщо нас розділятиме
чуже щастя.


* * *

щовечора
я малюю портрет твого обличчя
на своїх вустах

щовечора
я малюю портрет твого тіла
на своїх долонях

а щоранку
мені сумно дивитися на чарки
на денцях яких плаває сигаретний попіл

показав другу твої портрети
він запитав чи немає в тебе подруги
я дав йому твій телефон


* * *

на озерці
твоїх сліз

заасфальтованому
кригою моєї байдужості

бавляться
наші діти

яких немає



* * *

я замішав
на твоїх сльозах розчин
накладав його на слова

думав
збудую гарний вірш

а збудував склеп
у якому ми поховали
свої душі


* * *

Вино на столі.
За вікном падають зорі.
А може то наші поцілунки спалахують в небі?



Хтось стукає у двері.
Це ти,
але вина вже немає.

Хтось стукає у двері.
Це я,
але тебе вже немає.

Хтось стукає у двері.
Це наші поцілунки,
але нас уже немає.

Ти спиш солодко і впевнено,
неначе у власному ліжку,
неначе у власній квартирі,
неначе у власних долонях.


* * *

теперь
я знаю
колір розлуки

це колір
твоїх слів
і твого погляду

це колір
останньої зустрічі
і сумних віршів

це колір
чесної чоловічої брехні
серед друзів








* * *

захлинаючись тобою ночами
я краду твоє тіло й душу
в усміхненого хлопця
фотографія якого
лежить під склом письмового столу

він військовий
на кітелі бойові нагороди

знаю що то моя фотокартка
хоча я жодного разу не вдягав цієї форми

хіба що в снах
які снилися тобі дуже давно
коли ти ще вміла мріяти
про героїв


* * *

БАЛАДА ПРО ВДОХНОВЕНЬЕ

Замри судьба,
Замри мгновенье,
Опять уходит вдохновенье
Как в небо талая беда.
Спросить у Бога бы куда?
Спросить у Бога бы зачем
Попал я в глупый сладкий плен,
Заиндевевших душ прикосновенья…
Всегда уходит вдохновенье.

По ручейку седой корабль плывет,
Он мой безумный крест везет,
На нем я грех распять хочу.
Судьба прокурено хрипит: Озолочу,
Но я не плачу, не кричу,
И счет последний оплачу,
И выйду в поле жать колосья.
На поле тишь да благодать,
Как хорошо забыть, не знать,
Что есть на свете вдохновенье,
Но вновь коварное сомненье
Мою мне душу подает.
Нетерпеливо наживив терпенье,
Заброшу удку в сине море.
Вдруг изловлю чужое горе
И выучу чужой урок.

Как огурцы солю я рифмы впрок.
Продать бы пару сотен строк,
И закатить веселый хищный пир.
Мне кажется, попал я в тир,
Но только в качестве мишени.
Я преклоняю пред тобой колени,
Стреляй смелее, мой кумир!
Как приз – бесплатный вкусный мир,
Поужинаешь им ты в мышеловке.
Давно уже никто не ловится на сыр.


* * *
кохання –
це
стара
мов
Бог
остання
страта

* * *

дві долі –
паралельні прямі

ненавиджу
геометрію

три долі –
трикутник

ненавиджу
геометрію

коло
одна доля
моя

ненавиджу
геометрію


* * *
1
Могутнє плесо хижого ставка
перепливу
й лишившись наодинці,
я в самоті застигну ніби лист,
що падає повільно
з осінньої журби чужого понівеченого раю.

На тому березі ставка
прозорі сутінки
плечима підпирають водограї
суєт примарних і бажань.

Я розчиняюсь в безпробудному питанні
і віч-на-віч полишений з вагітним небом
плету холодні зважені слова,
заковані у лати непрочитаних очей.

Не стати знову всюдисущим
як не пізнати вільний подих птаха.
І хоч шепочуть іскри що пора
та полум’я осіннє завмирає.
Думки снують мов безтурботна дітвора
і ніби діти в ліжках
засинають.

2
Карбую крок.
Гримить і вигинає спину
дорога під ударами чобіт.
Іду вперед,
жену коней без спину,
щоб віднайти одну єдину віщу мить,
що подарує списане прозріння.
За що мені таке везіння?
А в небі плаче, стогне, гибіє блакить…

3
На цвинтарі історії чужого світу
моя могила.
Квіти рясно так цвітуть.
присів спочити – та й помер,
бо жив не там де вмер,
а вмер не там де жив.

А може сам собі себе наснив?
І ця могила тільки витівки Морфея?
Приємна до безумного ідея
Себе собі наснити у своєму сні.

4
Отак і творяться
світи…


* * *

Замайоріла тиша мов знамена,
Печальні, знічені рамена,
Скорботи присмак на вустах
І тільки птах,
Маленький потойбічний птах
В безмежжі Неба розквіта.
Багнета гострить розлютована біда
І тягнеться до зір немов вода.

Струм лихоліть примружив жовте око,
І вийшли на майдан два шукачі скарбів.
Голодні, босі, роззирнулись на всі боки
І провалились у розбуджені світи
В надії там знайти жаданий спокій.
А руки прагнуть темноти,
Вуста шепочуть: йди
І замерзають на віки…
А йти куди?


* * *

сумерки любви
как и сумерки войны
пахнут обоженным безумием


* * *

Это не может пройти бесследно,
это не может пройти безкарно,
по моим пятам идут
обкарнаные карны
золотозубыми клювами
целясь мне в сердце.
Но с частотой
в сто тысяч мегагерцев
я бью расплавленным словом
в их трепещущие

читати