Завантажити

днів


* * *
стреляю в день
и падает свеча
и словно солнце
всходит Вопрос:

кто Я –
человек
написавший
судьбу
чужому
Богу?


* * *
я вперто йду
огорнений туманом
крізь перехрестя
зболених доріг

минають сни
як пори року
а з роками
дедалі нижче батьківській поріг
дедалі тихше плаче перший гріх

знов не спочив
і впав
у вщент розтерзаную яму
де квітяться на дні салютом
хижі ікла
намарно вбитих
чорних днів

я вперто йду!
Куди?
навіщо несе потужна горда течія
мурую слово вічне віще
а ехо скимлить:
в небуття буття буття…

я вбитий міріади раз
і міріади раз воскрес…

правічний мудрий хрест
мій подарунок вам
за ваше
нерозіп’яте
життя


* * *
я – воин
я неоднократно вдыхал
хмельное пламя
больших и малых побед

но еще чаще
я пил
седую и кровавую мудрость поражений

и кожа моя
покрылась шрамами скорби
об рано ушедших
в апокалипсис бойцов

а сердце мое
давно уже превратилось
в каменный молот
способный высечь искры
из тьмы пограничных миров

но все же иногда
хоть на миг
я хочу сбросить
кольчугу времени

и прижать тебя к себе
ко всем своим
раскаленным земным нервам

чтобы ты услышала
как гудит и стонет
обнаженная боль моего одиночества

и чтобы поняла
как ты мне нужна
в это мгновенье
длинною
в жизнь


* * *
звожу очі догори
але замість нічного неба
бачу безкінечного крука-циклопа
що втупився у землю
жовтим оком-місяцем

непомітні помахи
байдужих крил
непомітно наближають
байдужий ранок





* * *
1
стираются грани
между прошлым
и жизнью

стираются грани
между будущим
и смертью

окно выходит в сад
где летают
кентавры

руки
покрыты
инеем

светает

2
светает

новый день
новый призрак
будущего

гримасы настоящего
плавно перетекают
в мечты о прошлом

скупой охотник
стреляет в жертву
дважды

холодно

3
холодно

на ресницах
уснуло утро


* * *
замислено смішний
і сповнений печалі
крізь лихоліття ворожнеч
буденний лине плач птахів

а ми так холодно
і люто так кричали
і падали мов дощ
до ніг веселих і кривавих
водночас беззахисних ліхтарів

агов пустельник!
зупини
часи минулих
білих мрій

розверзлись почесті
й неждано
спустився ангел
на межу подій

а ми?
не ми
то я один багатоликий
мандрую вшир
бо де той шлях?!

шалений вир
подій
і попіл на устах
от поцілунків
спраглих і нудних

лишився тільки страх
про все забути
знов не знайти
і знову
розминутись…



* * *
Я верю будет рассвет,
я верю улыбнутся стены
и мне на плечо
большой и яркой птицей,
прикоснувшись к сердцу
дыханьем крыльев,
опустится абсолютный ответ
на все кипящие в груди вопросы,
и предначертанная свыше жизнь
озарится вспышкой радуги,
протянет душистую ладонь,
и уведет меня в песню,
рожденную алой зарей
моего нового и счастливого мира.


* * *
Когда Воину очень трудно,
он плачет словно грудной ребенок,
держась за оружие,
как за грудь матери.

Но у Воина нет родителей,
Воин не был маленьким мальчиком.
Нет у него прошлого
и нет у него будущего,
а есть только одно право
первым шагнуть в холодное пламя
и есть только одна награда:
со звездами говорить на
«ты»


* * *
шалена втома,
від якої мерзне сніг
і зрадницькі третять очі
залишає на серці
глибокі тривожні сліди

але янгол мій спить
і сняться йому
кострубато-веселі сни
чомусь про польоти на Марс


* * *
вітрила надимаються
дотиками долонь

летючий голандець
і сріблястий птах
з мого підвіконня
мандрують у вирій

а трохи далі
за горизонтом
їхньої мандрівки

щасливляться сяйвом
два самотні обличчя


* * *
пройти крізь
полум’я свічі
мов крізь вушко голки

і якщо вціліють крила
якщо крила варті того
аби вціліти
то піднятися в небо
на висоту
опаленого свічним вогнем серця
туди
де моя маленька зоря
віддзеркалюється в безкрайному океані
вічномудрих очей


* * *
хвилі торкають ніг
хвилі торкають очей і волосся

що це?
океан?
море?
ріка?

а може озерце
в моїх долонях
коли набираю джерельної води
щоб напитися


* * *
я копаю ходи у вікнах
залишаючи купки грунту
із нездійснених мрій

і тими ходами
пробираюся в щасливі роки
чи веселі виміри

де на мене вже зачекалися
високі мов сосни
тюльпани


* * *
моє дитинство
куди хочеш плисти?

на бригантині часу
розквітаються вітрила

зачекай!

я ж не врятував ще прекрасну принцесу
не зборов лютого змія
не мандрував далекими землями

прощальні сурми

за кормою піняться роки

на стіні кімнати
портрет шестирічного капітана


* * *
1
Маленькі білі конвалії
Танцюють смерть.

2
На душі спокійно і рівно.

3
Дощ торкає
мокрими пальцями
лобове скло автомобіля,
що шалено
стоїть на місці.

Дорога стрибає під колеса,
але самогубство не вдається знову.

4
Дощ змиває мої сліди
з циферблату годинника.

Приорітет істини
пливе за водою.

Лжекраса портретів
дощових крапель
логічно перетворюється на калюжі
для купання

читати