Завантажити

свиней.

5
Хлюп-хлюп,
хлюп-хлюп.
Під ногами
засинає осінь.

6
Маленькі білі конвалії
танцюють смерть.




* * *
моторошно
мерехтить тінь

свіча мов дзеркало
торкає води

волосся вітру
спалахує веселковими сутінками вогню

байдуже око
перегортає сторінку за сторінкою

падає і гине мить
помережена безпритульним життям

ієрогліф духу
вбиває кам’яне серце чужого Бога


* * *

Висока маячння бездарних сновидінь
Навколо вічної дороги.
Кричу: “Амінь!”
І оббиваю всі пороги,
Ні, не відбудуться пологи
Численних дум…
Чи може ще не доносив?
Хоча радів,
Кричав, сміявся.
Ніхто не знав
І сам не знався.
А плин часу
Як був дурним і грішним,
Таким –
Навік зостався.
І подих зорь напевно буде теж невтішним,
Мов груба мовчазна бездушна тінь.

Розкинь роки як карти,
Збери плоди як перші віщі вишні
І виспівай добро…
Все замело, все занесло
Чужинцем-вітром дум прийдешніх.
Маленька квітка теплоти –
Лети! Лети!
Зима безмірно сива
Ще не таке вам розповість плаксиво
Про новостворені світи.
Я знову хочу темноти
І сутінок розквітлих,
Аби думок своїх безлаберних самітних
Не бачити, не чути,
Все описати, все забути.
Іди…


* * *
1
захлинаючись потойбіччям буденної спраги
мурую із сивооких зимових слів
надійний захист
від розлюченого хаосу розкарячених слів
і падаю на коліна
солодко знесилений
сльозами істини

як легко і просто
відбувся перехід буття
в інший вимір
що витанцьовує на межі
дозволеного і оновленого

2
вселенське каяття
вселенська проща
вселенська любов

три звичних ковтки
з кришталево-срібних вічних очей

3
перекотиполе
перекотичас
перекотипростір
перекоти…


* * *
я запалюю
свічку ночі
й солодка темрява
огортає кімнату

бойова фаланга думок
наїжачившись списами
готова до бою з реальністю

безлічь моїх я
проникають у безлічь світів

донька солодко спить
обнявши плюшевого кота


* * *

Неможливо зробити крок назад,
якщо вже зробив крок уперед.
Боги міцно тримають своїх рекрутів.
Дехто думає,
що наклавши на себе руки
зможе втекти.
Як же дивуються самогубці,
опинившись у тому ж строю знову,
тільки у вищому званні.


* * *
зриваю блискавкою духу
розжарену ягоду неба

її смак – терпке вино
вільного падіння


простір
розораний народженням нового вірша
переплавляеється на блискучий потік
вічності


* * *
і падав день
зорями з небес
на пелюстки моїх очей

і тіло
стиснуте в розмір безодні
корчилося з бажання
написати вічні рядки

а потім було каяття за душу
розгублену людними пустелями
надмірних сподівань


* * *
металева черепаха –
подарунок друзів –
завмерла на підвіконні

ночами їй сняться сни
в яких вона плаває
в безмежному океані

у день
черепаха виконує
функції попільнички

якщо недбало
затоптаний недопалок
і далі димить

вона уявляє
що поряд
проплив корабль





* * *
зима
розкаряченою
п’ятірнею
морозу
ухопило
місто

а ластівки
безжурно
щось веселе
танцюють
на снігу


* * *
сон мерехтить
стрілками годинника

а очі
хоч і заплющені –
всеодно пахнуть
сонцем


* * *
паралельні прямі
утворюють коло буття

високий
ніби осінь
день
огортає човник долонь
порцеляною правічного спокою

з розораного горизонту
вигулькнули
паростки ночі





* * *
білий
блазень
повісився

чорний
блазень
відспівав

синій
подих
птаха

торкнув
грудей


* * *

Таємничий спокій –
вічне падіння пір’їнки птаха,
що зник за водою.

Хто розповість правду
про ПОГЛЯД?


* * *

витягнутий
уздовж мого хребта
п’ятикутник
на мить закам’янів
від побаченого сподівання

і так трепетно
ступив перший крок
що замріяно-мала ромашка
не втрималась
і виринула
з водяного полону сутінок


* * *

в криниці неба
купається ніч

вирушаю дорогою
повертаюся стежкою

на вкритих пилом дзеркалах
пишу ІМ’Я


* * *

очерет цілує плесо ставка
а може
ставши навколішки
молиться до води
мов до ікони

вітрові
всеодно


* * *

біле
безмолвне
безмежжя

яскравий спалах
іскри життя

очі ховаються
за подихом вітру





* * *

довго дивлюсь у вікно
а дощ все малює на полотні вулиць порожнечу
намагаючись зафарбувати
крапельки парасольок
дотиками своїх пальців
у колір посмішки
що повільно стікає з обличчя


* * *

на гарячій палітрі вулиць
я малюю портрети будинків
що вишикувалися в чергу
за примарним щастям
побачити свіжого вітру

але переконавшись у неможливості цього
будинки ховаються
в тінь від мрій про осінь
і сваряться на сонце
що пише повість
на коричневих спинах-папірусах
які паркетом лежать
на приміському пляжі


* * *

а зняти б черевики
й розбризкуючи воду з калюж
пробігти босоніж Чумацьким Шляхом
а потім сісти перепочити
й забувши про земне
лишитися на небосхилі
новим сузір’ям


* * *
сумний вірш
схилився над небом
ніби верба над ставом
і пестить вітами миті
протягом яких
я слухав тишу
що покірними рядками
лягала на папір

* * *
зручно

читати