Завантажити

а з самими iмператорами.
До далекої цiєї подорожi княгиня готувалась ще з зими; сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра, риб'чий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгинi й почту її на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далi проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.
Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще й п'яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським. Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що київськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона їхати з собю ще й родичок своїх - посестрин* (*Посестрини - двоюрiднi сестри.), нетiв* (*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.
Тi тiльки цього й ждали - шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiєю вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здивуємо!"
А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
"Заждiть! Якої ви заспiваєте, коли вас колихне море Руське!"
Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:
"Менi б поїхати з княгинею до Царевого городаi^
Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця зрозумiла, що так уже їй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли її княгиня їде в далеку дорогу,
Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.
- I ти, отче, поїдеш зi мною, - сказала вона.
- Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
- До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:
- Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?
- Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.
- То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру?
- Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...
Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:
- Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
- Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос...
Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:
- Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.
- Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.
Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - північні племена Древньої Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всiй землi.
- Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя?
 
2
 
Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима.
Багато, дуже

читати