Завантажити

мушу їхати...
- Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, - сказав Све-нелд.
- Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! - сплеснула вона руками. - Київ, усi землi - як вони будуть без мене?
Вона справдi не уявляла, як тут буде без неї.
- Залишаю я на столi Святослава, - мовила далi княгиня, - нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...
- Не турбуйся, княгине, їдь спокiйно, - ще раз сказав Свенелд.
- Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.
 
Золота палата київських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воєвод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.
Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слiв, купцiв, якийсь час мовчала.
- Зробимо по покону! - нарештi сказала вона. - Сядемо.
I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i їм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.
I навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було Євангелiє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв - вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли - по божому слову.
- Вставайте! - промовила Ольга.
Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з'явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольської вежi рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воєводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.
Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори - вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:
- Що ж, якось доїдемо!
А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок від цiкавих очей, тих, що сидiли в човнi, засунула її й розсунула.
- I це добре! - дiловито додала вона. - Дорога далека!
Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.
- Закутайте менi й ноги! - звелiла служницям.
I вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд'їздом, і замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодiї княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правої ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воєводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.
Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от її покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Києва, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.
А княгиня все сидiла в лодiї, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.
- Ну, - промовила нарештi, - то й рушаймо!
- Рушаймо! Рушаймо! - загомонiли на лодiях.
- Рушають! - озвався берег.
Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi - якорi.), на березi кидали мотузи, якими лодiї були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив'янi вiтрила, одна за одною лодiї, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.
- Матiнко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сидiла бiля керма першої лодiї похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.
Вiяв горiшнiй вiтер, i лодiї швидко тiкали вiд Вiтиче-вої гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiєю в голубiй iмлi.
Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi,

читати