Завантажити

дочки.
Вiн полюбив її, ходив тут, по Горi, а жадав її бачити, їздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неї. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв її на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неї, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже їй все щиро, одверто.
Сказав би ж вiн їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
"От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь..."
Так думав почати Тур, а далi б сказав:
"...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в'їхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, їстимеш княжi об'їдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну* (*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!"
Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:
"А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долi немає в тебе i не буде її тут, на Горi, i в мене її не буде довiку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я вам, дайте пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже дають князi гридням, якi їм вiрно служили, пожалування землею. I ти, Малушо, скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як же можна не пустити!"
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своєї долi...
I раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн їй не скаже. Доки була вона робою, вiн був їй до пари, - о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона ключниця, в неї ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.
Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така! Вона - iнша, вона така, як i ти, Туре!"
Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боїться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.
Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах їхньої хижi. I тодi Тур сказав:
- Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
- Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду.
- Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:
- Коли б то так, то було б добре... бо я...
Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.
 
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
 
1
 
Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi 957 року вирушила до Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем* (*Руське море - древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купцi i гостi.
Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантiї безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому її почту легше було їхати в лодiях, анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя,

читати