Завантажити

вона їх змушує працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все мiцнiше й мiцнiше.
Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата.
Усе було готове, i її теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядає i, либонь, задоволена, бо посмiхається. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, - один дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.
Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своєї хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупає сокира: "У-у-ух! У-у-ух!"
Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.
- Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... ранiше! - зустрiла її холодним, злим поглядом Пракседа.
Що могла їй сказати ключниця?
 
4
 
Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там - багатство, все сяє, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.
Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно: "Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя".
Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив її красою своєю, багатством, скарбами... Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.
Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала їх вдачу, душi, силу.
Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи її в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неї ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила її в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.
Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожної години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала її зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла. Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах.
Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.
Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона її уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше її дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало їй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому її перевiряла, в усьому їй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своїй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за своє життя.
I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi - ласкавi, на людях - сердечнi, справедливi, щирi а в життi - в своїх покоях, свiтлицях, опочивальнях - зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воєводи Свенелда, священика, усiх, усiх.
Боялась вона й княжичiв - синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких грали

читати