Завантажити

жарини, свiтяться очi.
I чує Микула голос, - такий, як був i в життi. Говорить Ант:
"Чого ти шукаєш, Микуло?"
"Пити хочу", - вiдповiв Микула.
"То й пий!" - дозволив Ант.
Микула одразу ж схилився до води, п'є не нап'ється, ще, думає, вип'ю трохи, ще трохи. Але, п'ючи, увесь час бачить перед собою очi батька Анта - двi жарини в скважнях шолома горiли й горiли.
"А тепер скажи, - звернувся батько Ант, - чи знаєш, де той скарб, про який я тобi говорив? Кажи, Микуло, тiльки швидше, бо скоро й свiтатиме".
I Микула побачив, що за Днiпром справдi днiє, хтось, як багряну ряднину, пiдiймає там край неба, iз-за обрiю блискучими стрiлами виривається сяйво.
Але що це? Десь почувся велiй шум, крики людей, брязкiт зброї. Микула дивиться i бачить, що стоїть вiн, як i допреже того, з батьком Антом, але не на березi Днiпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну - поле, а з поля виходять ромеї - їх багато, тьма, пiсок на березi.
"Говори швидше, Микуло, - чує вiн голос батька Анта, - бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони iдуть на сонце".
I Микула хоче вiдповiсти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистiли стрiли, забряжчали мечi й щити, а з доростольських ворiт вилилось руське вiйсько. Стiльки ж, як ромеїв, а може, й бiльше, та й напевне бiльше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як нiч, тiльки блискавицi били в землю то тут, то там i освiтлювали то стан ромеїв, то стан русiв.
"Ой сину, сину!" - почув ще батькiв голос Микула i раптом бачить, що Ант вихопив меч iз пiхов, кличе його за собою, i йдуть вони поплiч проти ромеїв.
Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер вiн це побачив.
Батько Ант iшов дуже тихим, рiвним кроком, як ходять на ловах. Та коли б вiн i хотiв iти швидше, то не змiг би, бо перед ним була стiна ромеїв. Пiднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострi свої списи, нестямно кричали.
Та чого вартi щити й мечi, коли проти них iшов Ант - старiйшина роду Воїкiв? Тепер вiн справдi був старiйшиною, бо Микула бачив, що поплiч, рядом i взап'ять йому iде стiна родовичiв - тих, що були ще живi, i тих, що давно померли. Микулi здалося, що мiж цими воями, пробираючись до Анта, поспiшають дiд Улiб, прадiд Воїк, бо срiбнi ж мечi й золотi шоломи носили тiльки вони... А Микула був радий, бо на чолi йшов поруч iз батьком - одесну, i коли Ант раз по раз пiдносив меч, замахувався так, що аж свистiло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх i Микула.
I, дивна рiч, Микула ще побачив, що з-пiд меча батька Анта ллється зовсiм не кров, а сиплються динарiї, гривнi, камiння i просто пасма слiпучого барвистого промiння.
"Так це ж i є скарб!" - крикнув Микула.
"Є скарб! Є скарб! - чув вiн голос батька Анта. - Iди за мною, Микуло!.."
I раптом вiн прокинувся.
 
Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг.
Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiтає десь близько, вона тут, iз ними.
Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де їхнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю?
Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарiї, отже, вiн хотiв i полетiв за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн - не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi.
"Добрий наш батько Ант, - подумав Микула. - Вiн i мертвий не залишає нас..."
I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, - меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби?
"Меч i щит, - думав вiн, - меч - для ворогiв, щит - для Русi... Може, це i є скарб, про який говорив менi батько Ант?"
Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi вої, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури - смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Воїк, iдуть всi тi, на чиїх могилах над Днiпром червонiє ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух - нескорений i несхитний - однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за

читати