Завантажити

вiн велiв розбити на полi перед Доростолом стан - з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. I, звичайно, з своїм наметом посерединi, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми iмператора, безсмертнi.
У цей же час iмператор велiв Iоанну Куркуасу пiдтягти ближче до стiн города й поставити там усi пороки, тарани, метальнi машини, катапульти, самострiли, сифони iз грецьким вогнем - усi машини, якi, дiючи разом, могли пробити стiни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг - i навiть город - камiнням, палаючими стрiлами.
Тодi ж за наказом iмператора i пiд його наглядом на Дунаї кинули укотi навпроти стiн Доростола всi кораблi - величезнi дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, меншi - памфiли, довгi кумварiї, багато звичайних хеландiй i скедiй. Бiля цих суден стояли ще й усiї - схожi на руськi лодiї-однодеревки човни, що могли непомiтно пiдпливати вночi й чинити велику шкоду ворожому табору.
Крiм того, iмператор Iоанн велiв покопати рови, виставити мiцну сторожу, пильнувати день i нiч на всiх шляхах i стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Вiн хотiв, щоб з Доростола не мiг тепер вийти жоден воїн i щоб туди не могла прослизнути навiть i миша.
I вже першого ж дня надвечiр начальник метальних машин Iоанн Куркуас велiв пробивати стiни. До пiзньої ночi пороки й величезнi тарани гупали в стiну города бiля Перевесищанських ворiт так, що луна котилась далеко в полi, вiдбивалась на плесi Дунаю.
 
Пiзньої ночi тихо прочинились Перевесищанськi ворота i кiлькасот воїв непомiтно вийшли з них, постояли пiд стiною, спустились у рiв, а ще незабаром з'явились на валу й поповзли мiж гострими кiлками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.
Микула назавжди запам'ятав цю нiч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз i пильно дивились вперед, де очi їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, нацiлених на стiни города й схожих на велетенськi кулаки таранiв i порокiв, бачили катапульти, що нагадували черепах, самострiли.
Чули вони й голоси ромеїв - крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень iз стiн, звичайних воїв, що, налягаючи з усiх сил, пiдтягали тепер страхiтливi свої машини до ворiт города.
Ще чимало озброєних ромеїв стояли навкруг машин i людей, що бiля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всi цi машини. Але хiба хто мiг припустити, що ось поруч вже лежать на землi смiливi вої, якi от-от накинуться на ромеїв.
Тихо було навкруг - бiля Доростола й на полi. Тiльки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекiй косi стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом iмператора вив вовк.
Тодi руськi вої разом звелись iз землi i, поставивши перед собою мечi, пiшли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.
I раптом хтось нiби розiрвав нiч навпiл. Там, де стояли метальнi машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тiльки якусь хвилю чути було, як кресало б'є кремiнь, а тодi у темрявi жаринкою засвiтився вогник. Одразу ж вiн забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко вiд стiн Доростола загорiлись, запалали машини. Вони нагадували серед нiчної пiтьми велетенськi кулаки, цiлi руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову пiд стiною...
У станi ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полi кричали вiгли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях i падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежi йшли i поспiшали на конях вої iмператора Iоанна.
Але було пiзно. Коли вони опинились бiля метальних машин, їх всiх уже поглинув вогонь. Прибулi кликали Iоанна Куркуаса й воїв сторожi, та нiхто не озивався. А з стiн Доростола в цей час почали летiти стрiли й камiння - руським воям зручно було цiлитись на ромеїв, яких освiтлювала пожежа. Руських же воїв за заборолами нiхто не бачив.
Коли зiйшло сонце, з стану iмператора стало видно: на вежi над ворiтьми Доростола на дуже високому кiлку, щоб бачили всi, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Iоанна Куркуаса.
 
6
 
В одну з цих ночей побачив Микула сон. Ранiше такого не траплялось - спав завжди як убитий. А тут сон привидiвся, нiби все це було насправдi.
Приснилось Микулi, що вiн iде понад Днiпром i дуже хоче пити. Дивним було увi снi те, що вiн бачив кручi, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку i пий до ситi. А вiн iшов понад Днiпром, вибiгав на кручi, продирався крiзь заростi верб, а дiстатись до води i напитись не мiг.
Аж раптом бачить Микула, що стоїть пiд однiєю з верб батько Ант. Такий самий, яким був i за життя, тiльки одягнутий не так, як його поховали, а нiби зiбрався на рать: у кiльчатiй бронi, з щитом, мечем, на головi шолом з одкинутою полицею, а крiзь скважнI в нiй, як двi

читати