Завантажити

наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже вiд Доростола. Яким би шляхом не пробував пiдiйти iмператор, пошле вiн першими на бiй безсмертних вершникiв чи смертних оплiтiв, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут, на долинi, неминуче станеться велика сiча, до якої давно вже готовi вої князя Святослава.
"А коли, - князь Святослав думав i про це, - а коли не одолiють руськi вої в цiй страшнiй сiчi? Що робити далi, як боротися тодi?"
У присмерках повертався вiн до города, де, може, довго доведеться їм сидiти, боротись. Проїхав вздовж стiн, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пiзнiй час, працювали тисячi людей. Нi, нелегко буде воям iмператора пройти мiж рядiв гострих кiлкiв, пролiзти ровами, де також стирчать кiлки, подолати вали, дертись на стiни, над якими, вгорi нависли заборола, звiдки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись камiння!..
Доростол i всерединi був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попiд стiною навкруг всього города, нiби обiймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города пiдходив ворог, ця вулиця ставала справжнiм вiйськовим табором: тут збирались i звiдси пiднiмались на городницi вої, тут завжди приготовленi були купи пiску й камiння, стояли казани з смолою, лежала всiляка зброя.
I зараз, у пiзню цю вечiрню годину, скiльки не їхав вздовж стiни князь Святослав, вiн бачив свої полки, своїх воїв... Дивно, але чомусь вони стали в городi так, нiби вся Русь тепер вкладалась у цих стiнах: бiля пiвнiчних веж - новгородцi, полочани, полки верхнiх земель, бiля захiдних ворiт, що виходили до гiр, - вої з Червенської землi, волиняни, дулiби, а пiд стiнами вiд Дунаю були, нiби це вiдбувалося над Днiпром, чернiгiвцi, переяславцi, всi поляни...
Так вони називали й ворота у городi: пiвнiчнi - Новгородськими, пiвденнi - Перевесищанськими, тi, що виходили до Дунаю, - Подольськими. Усе, як на Русi, як у Києвi-городi!
За стiною й головною вулицею починався город, тут стояло кiлькасот будинкiв, невелика частина яких зроблена була з каменю. Бiльшiсть будинкiв, халуп, хиж побудованi були, як i по всiй Болгарiї, з дерева, лози, помащенi глиною. А ще було чимало i землянок-бурделiв, виритих просто в землi, прикритих гiллям або дерном.
Тiльки ближче до Дунаю, бiля ворiт, що називались тепер Подольськими, так само, як i в Києвi на Горi, стояли на скелях кращi будинки: з лiвого боку - церква й невеликий монастир, де жив патрiарх Дамiан, з правого - будинки боляр i боїлiв, що не збиралися нiкуди виїжджати, недалеко вiд Перевесищанської вежi - великий будинок кметя Банка, що давно втiк з дружиною до Преслави. З високої вежi цього будинку було видно в добру годину гори на заходi, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кiлька рукавiв, линув по долинi, далекий лiвий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.
Посерединi ж города, на рiвнiй, утрамбованiй за сотнi лiт тисячами тисяч людських нiг площi, був торг - неодмiнна частина кожного города того часу. На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами - там продавали рабiв.
Зупинивши серед цiєї великої площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини - селами, села - волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали її, спершись на списи, руськi вої...
 
Тихо, тихо Дунай воду несе...
 
I князю Святославу, що натомився за день i мав їхати до похмурого будинку кметя, захотiлося злiзти з коня, сiсти а чи й прилягти бiля вогнища, щось, може, з'їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе - спочивати, дивитись на всiяне зорями небо, слухати пiсню, яку спiвало вже багато голосiв.
Вiн так i зробив. Метко зiскочив з коня, пiдiйшов до вогнища, що горiло бiля самої стiни над Дунаєм, привiтався з людьми, запитав, чи не можна i йому погрiтись бiля вогню.
- О князю Святославе, - вiдповiв на це лiтнiй уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожнi шматок м'яса, - просимо сiдати, є в нас добра смаженина...
- Маємо до неї ще й вино, - є ракiя* (*Ракiя - горiлка.), а є й гроздове* (*Гроздове вино - виноградне.), - додав iнший, молодший, чоловiк, очевидь, болгарин.
- Моля, да сядь, князю! - запросила Святослава жiнка.
Князь Святослав сiв бiля цих людей, випив вина, поїв смаженого м'яса, що пахло димком i приємно хрумтiло на зубах, вкусив свiжого хлiба.
- Добра суть твоя смаженина, чоловiче, - сказав бородатому воїну князь, - а твоє

читати