Завантажити

загомонiли болгари. - Руськi вої - добрi вої, були б тут - i ми жили...
- Не за те ми боролись, - вiв далi Микула, - щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково - що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, - вiн простяг руку й показав удалину, - станемо тепер над Дунаєм на смерть.
- А що робити нам? - крикнув Ангел.
- Так, так, що робити нам? - заговорили всi сусiди.
Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодiї з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цiєї долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжої землi, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зораної землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби.
- Чудна земля, - сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, - Зараз саме час виорати її, покласти зерно... Коли ж ромей не пускає.
- Що робити? Що робити? - бiдкались люди. Микула замислився.
- Моя земля ген там, - показав вiн на далекий обрiй, - а буду стояти тут.
- Моя земля тут, - нiбито вiдповiв йому Ангел, - але стану за неї там. Я пiду з тобою, Микуло.
- Хiба тiльки ти пiдеш? - сказав сусiд Огнен. - Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю.
- I я... i я... - один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" - про себе промовив Микула.
- Я тебе одного не пущу! - скрикнула Цвiтана. - Де ти з мечем, там i я буду.
- Навiщо тобi ходити? - не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. - Що жона на вiйнi?
- Не говори так, Ангеле, пiду! - зашарiлась Цвiтана.
- А коли пiдемо? - запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.
- Тодi що ж, - сказав Микула. - Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут!
Сусiди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.
- Що ж брати з собою? - бiдкалась Цвiтана.
- Вiзьмемо все, що зможемо, - сказав Ангел. - Нiчого їм не залишимо.
- А вино?
- Що подужаємо - вип'ємо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу - в землю.
- Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, - порадив Микула, - бо моя сорочка й порти чисто порвались.
- Вип'ємо, Микуло, - налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел.
- То й вип'ємо, - згодився Микула.
Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дунаєм. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями.
I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька приїхало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, - вирiшили йти до Дунаю.
- Що я бачу? - сплеснув руками Микула. - Це ж усе селище йде...
- Де ви, там i ми, - почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. - Ако смерт - да заєдно...* (*Якщо й смерть - то разом.)
Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей.
- Зане так, - голосно промовив вiн, - покладемо, людiє, мiшки на вози. Гей, комонники, - голосно закричав вiн на вершникiв, - борзно поїдете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, поїдемо всi i нiчого їм не покинемо.
Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула.
 
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
 
1
 
Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому воїни iмперiї дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi - iз землi уличiв, зробленi iз жита, - пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв.
Проте, вiддаючи належне Iоанну Куркуасу як винопивцевi, не слiд забувати й того, що тут, у Преславi, вiн робив ще одно звичайне для нього дiло, так що навiть диякон Лев написав про нього в своїй iсторiї: "Магiстр Iоанн вчиняв у Мiсiї безумнi злочини проти священних храмiв, вiн

читати