Завантажити

берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темної ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села.
Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали троє ворiт - двоє вiд долини й гiр, ще однi - вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз своєю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дунаї, ходили до iмперiї й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники - їхнi парики.
Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi своїми дружинами боляри, сюди тiкали повинники - селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, - усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй.
Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дунаєм, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й воїв князя Святослава.
 
Все своє недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" - i рушав на нього.
Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" - не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом своїм iз гiр iмператор ромеїв Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на воїв його, на Русь.
Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували їм фортецi, це вони простягали до Русi свої пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарiї Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв...
Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир...
Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте їхнє iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть.
Правда, не всi тут, у Болгарiї, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором ромеїв, темної ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною своєю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри.
Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. Їхали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.
Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола.
Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами своїми, iшли вої болгарськi, - i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi.
На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, їхали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни.
Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих.
Їх впустили до мiста, i найстарiший iз них - древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк - одразу попросив одвести його до Святослава.
Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, здається, розташувався надовго.
- Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству

читати