Завантажити

мою... - почав, ставши перед Святославом, старик.
- Хто ти єсть, отче? - запитав Святослав. - I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..
- Я патрiарх Дамiан, а паства моя - усi християни Болгарiї... - вiдповiв старик i важко зiтхнув.
- Святий патрiарше, - посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, - як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями моїми.
- Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе - язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських...
- Не вiдав я, - посмiхнувся Святослав, - що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий!
- Княже Святославе! Ромеї - вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика - тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодiї...
Князь Святослав мовчав.
- Я скажу правду, княже Святославе, - мовив патрiарх. - Ти сказав, що я - християнин, а ти - язичник, i це так. Ми люди рiзної вiри... Є рiзна вiра i в нас у Болгарiї. Знаю я, що є рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарiї терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога - немає нi еллiна, нi юдея.
Патрiарх Болгарiї дуже стомився пiсля важкої дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав.
- Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софiї. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя вiддав... Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас - християн...
- А кесар Борис? - запитав Святослав.
- Що кесар Борис? - звiв д'горi очi патрiарх. - Його мати - грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса!
- Дивно менi чути, - промовив Святослав, - що патрiарх Болгарiї проклинає свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче?
- Прийми нас у Доростол, - просив патрiарх. - Ти, князю Святославе, - язичник, як i твої вої, але я молитимусь, щоб ти перемiг ромеїв...
- Я не вiрю в Христа, - сказав Святослав, - але якщо в Болгарiї немає мiсця для її патрiарха, будь тут, отче...
 
5
 
Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння.
I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч.
- О, якого доброго гостя днесь маю! - кричав Ангел. - Цвiтано, Цвiтаної - покликав вiн жону.
Вона одразу прибiгла з двору - радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках.
- Як добре, що ти прийшов, - говорили навперебiй вони.
Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний.
- Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, - почав вiн.
- А що? - сполохано подивився на нього Ангел.
- Зайшов попрощатись, - важко зiтхнув Микула. - Iдемо ми до Дунаю.
Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.
- То це правда? - запитав Ангел.
- Правда, Ангеле! - вiдповiв Микула. - Ромеї пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.
I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд - старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.
- Куди ж ви йдете?- питав Ангел.
- Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю.
- I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар.
- Нi, - твердо сказав вiн, - пiдемо до Дунаю i там будемо битись.
- Але їх дуже багато, - замислився Ангел.
- А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклює (болг. прислiв'я).), - сказав сусiд Огнен. - Сьогоднi вночi поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.
- Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за своє.
Цвiтана навiть заплакала.
- Пiдемо ми до Дунаю, - голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, - i станемо там. Хiба для того приходили ми, - питав вiн, - щоб цю землю ромеї пiдкоряли?!
- Ой нi, -

читати