Завантажити

крикнув Мануш.
- Буду я судити вас вiд iменi руських людей i тих болгар, що не хочуть, як ви i ваш кесар, служити Вiзантiї. Хочете, я покличу сюди цих болгар - немало їх уже полягло над Дунаєм, а ще бiльше є тут, у Доростолi, i скрiзь по Болгарiї. Чуєте, ось їхнiй голос...
У свiтлицi настала велика тиша. Чути було, як плеще хвиля на Дунаї, як потрiскують гноти в свiтильниках перед столом кметя, як важко дихають боляри. I раптом стало чути, як вирує пiд вiкнами будинку кметя багатоголосий натовп - загрозливо, неспокiйно, тривожно:
- Да проклинай! Позор! Смерт!
- Чуєте? - запитав ще раз князь Святослав. Великий болярин Мануш нiчого не вiдповiв. Мовчали всi доростольськi й придунайськi боляри - вони тiльки-но проходили вулицями Доростола, бачили болгар, про яких говорив князь Святослав, їм нiчого було вiдповiсти на питання князя - не вiн судить їх, а Болгарiя i Русь.
Князь Святослав взяв у праву руку булаву, на золотому яблуку її заграв вiдблиск свiтильникiв.
- Суд мiй буде короткий, - почав вiн, - бо i менi, i руським воям, i всiм болгарам, аже потягли за мною, вiдомо суть, як ви двоєручили, як говорили за Русь: ми з вами - i йшли супроти нас, як говорили болгарам: ми за вас - i продавали їх Вiзантiї. I коли б Дунай не линув до моря, а стояв на мiсцi, то вода в ньому була б червоною вiд кровi руських i болгарських людей, яку ви, боляри, пролили разом з кесарями вашими й вiзантiйськими iмператорами. За цю велику провину вашу тiльки одного ви достойнi - смертi.
Коли Святослав промовив це слово й опустив булаву, боляри зрозумiли, що князь київський звершив свiй суд. Деякi з них, либонь, завагались, деякi, може, готовi були просити пощади. Тiльки великий болярин Мануш так само стояв попереду всiх, спираючись на свiй посох, i зухвало дивився в очi князю Святославу.
Тодi бiльшiсть боляр, що були боягузами все своє життя i зараз злякались заслуженої смертi, заволали:
- Помилуй, княже!
- Це - Мануш... Це Мануш i Горан звели нас! - аж надривались iншi.
Один тiльки Мануш крикнув, розриваючи платне на грудях:
- Не вiрю я! Я з кесарем Борисом! Нехай смерть! I ще кiлька боляр, а мiж ними болярин кметь Горан, стали поруч iз Манушем.
- Будь по тому! - промовив князь Святослав. - Вас, - вiн звернувся до боляр, якi благали пощади, - помилую. Iдiть на бiй. Вас, - вiн подивився на Мануша й гурт боляр, що тулились до нього, - скараю... Нехай звершиться суд!
- Зажди, княже! - хижо заревiв Мануш. - Чому ж ти одних милуєш, iнших караєш, а про деяких не мовиш i слова? Не токмо Болгарiя iде супроти тебе, - процiдив Мануш, - супроти тебе iдуть твої люди, руси...
- Неправда, - одказав князь Святослав, - нiколи рус не пiдiйме меча проти руса, нiколи рус не зрадить свого брата i не продасть.
- Так ось тобi, княже! - крикнув болярин Мануш, щось вихопив з-за пазухи свого платна й подав князю Святославу.
- Що це? - не зрозумiв князь Святослав.
- Читай.
Князь Святослав розгорнув пергамент, який йому подав болярин Мануш. Це був лист до iмператора Iоанна. Тримаючи пергамент у руках, князь Святослав ступив уперед до свiтильникiв i в яскравому їх промiннi став читати. У свiтлицi стало тихо.
Тепер усi бачили обличчя Святослава, що схилилось над пергаментом. Великi сiрi його очi, високе чоло, на якому зiбралось кiлька глибоких зморщок, поголену голову, на якiй сивiло, спадаючи аж до шиї, довге пасмо волосся, довгi сивi вуси i чiтко окресленi уста, що стиха проказували написанi на пергаментi слова.
Князь Святослав прочитав все вiд першого до останнього слова, потiм згорнув пергамент, пiдвiв голову й подивився на болгарських боляр, що мовчки стояли перед ним.
- Ти прочитав усе, київський княже? - запитав болярин Мануш.
- Прочитав, - тихо зiтхнув князь Святослав.
- Так чому ж ти мовчиш?
- Я вже ранiше зробив суд i сказав, що кожен, хто сукупно з вами i Вiзантiєю йде проти Русi, - покараний буде смертю.
- I навiть тодi, коли це буде брат твiй Улiб?
- Так, хоч би це був i брат мiй Улiб, - вiдказав князь Святослав. - Вiн разом з тобою заслужив смертi.
 
Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча нiч, вiдколи вiн став з полками своїми на захiд сонця вiд Дунаю. Як князь руський i воїн, Святослав бачив ворога тiльки перед собою i немов караючий меч падав на нього.
У цiй борнi йому було дуже важко, особливо важко було в останнi мiсяцi в Доростолi, i все ж вiн дивився тiльки перед собою, бачив ворога, вiрив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, якi стояли поруч iз ним, не можна було не перемогти.
I от, виявляється, ворог не тiльки попереду, вiн поряд з тобою, за спиною... I хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Вiн знав йому цiну. Болгарськi боляри? Вiн нiколи на них не спирався. Нi, його ворог - рiдний брат Улiб.
Не хотiлось вiрити, що це так, але на столi лежить лист до iмператора Iоанна, в якому сказано, що вони - боляри болгарськi

читати