Завантажити

життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула.
 
7
 
Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали.
Нiхто не мiг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один - ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, - увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.."
Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили вої, клали на дерев'яні ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили їм обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили.
Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав.
Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили:
- Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився - хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба...
- Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо?
Далi Цвiтана чула тiльки уривки з їхньої розмови.
- А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?
- О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ.
- То спробуємо?!
Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм.
А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами.
На берегах вiн знає кожне село, а в кожному з них - свої люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi...
Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темної ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.
Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав:
- Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже поїж... Вiн дав їй шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi.
- Що ти? Що ти? З'їжте самi.
- Нам що? - говорив Микула. - Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.
Так вони й пiшли.
Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, їх стає все менше й менше, а тi, що лишились живими, - пораненi, порубанi, мають мало сили.
А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолi - лишилось, може, половина. Пiди по городу - скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi вої мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi?
Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду.
Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, - от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули.
"Так чим же менi їм допомогти?" - думала вона.
I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що має зробити...
Перед свiтом, коли вої прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля їхнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис.
На воротях її нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як вої, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом - на життя чи смерть?! Навiть вої, до яких приєдналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними.
- А ти взяв нiж? - запитав її воїн, що був по праву руку.
- Взяв, - вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його...
А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi вої, тiльки коли iншi вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, - била, доки сама не впала на полi.
Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць. Вiн

читати