Завантажити

ноги, вiн повалився на землю...
А бiля стiн Доростола вже лунав шум i крик - руськi вої виходили на поле, починаючи нову битву... Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчiв - борошна й м'яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м'ясо! Хiба у цих страхiтливий битвах вони не наближали перемоги?
 
I раптом трапилось те, про що люди, якi тiльки що проливали свою кров, вiддавали життя на полi перед Доростолом, не могли навiть подумати. Коли вони, почепивши на спини щити й одбиваючись списами, стали вiдступати i вже доходили до широко розчинених ворiт города, цi ворота несподiвано зачинились.
На полi зчинився неймовiрний крик. Вої стали грюкати й бити у ворота, але нiхто не вiдповiдав. Вони пробували кричати лучникам i пращникам, якi стояли на стiнах, але тi, здавалося, боролись з кимсь на стiнах. Пробиватись до пiвденних чи пiвнiчних ворiт Доростола також нiчого було думати - оплiти ромеїв i безсмертнi обступили вiйсько князя Святослава. Смерть? Страшна смерть пiд самими стiнами Доростола.
На щастя, це тривало недовго. Вої пiд стiнами бачили, як здригаються, гримлять ворота, нiби хтось зсередини намагається їх вiдчинити. Зовсiм несподiвано ворота розчинились навстiж, i вої густим потоком, все стримуючи й рубаючи навалу позад себе, стали входити у город.
Тодi всi почули про страшну зраду, яка готувалась тут.
У Доростолi в той час, коли за городом, на полi, точилась люта сiча, хтось замкнув зсередини ворота фортецi, щоб одрiзати шлях вiйську князя Святослава i щоб воно загинуло пiд стiнами.
Добре, що вої, якi стояли на стiнах, одразу побачили й зрозумiли, що сталось. Вони миттю кинулись вниз, стикнулись бiля ворiт iз зрадниками, деяких порубали, деяких зв'язали. Це були болгарськi боляри, а вiв їх за собою великий болярин Мануш.
 
Коли сутiнки обгорнули Дунай i стiни Доростола, князь Святослав велiв привести iз порубу до будинку кметя зрадникiв-боляр. Вої княжi вiдчинили важкi ворота порубу, провели боляр вулицями Доростола.
Провести їх, як виявилось, було нелегко. У вузьких вулицях Доростола й на площi, коли вої, оточивши боляр, вели їх, було вже темно, i, здавалося, нiхто не знав i не мiг бачити, кого ведуть серед ночi руськi вої. Але скрiзь, де вони проходили, чути було руськi й болгарськi слова погрози болярам, а кiлька разiв на боляр сипалося камiння. Тому й важко було живими довести боляр до будинку, в якому звичайно чинив суд кметь.
Цiєї ночi суд тут чинив не кметь - iз дружиною своєю вiн був там, де темнiв на рiвнинi за Доростолом стан iмператора Вiзантiї. Коли боляри стовпились попiд стiнами свiтлицi, а деякi стали просто серед неї, iз дверей, що вели до покоїв кметя, вийшов князь київський Святослав.
Переступивши порiг, князь зупинився й обвiв поглядом свiтлицю. Вiн пiзнав декого - великого болярина Мануша, доростольських i навколишнiх придунайських боляр Горана, Радула, Струмена.
Князь Святослав не примушував нiкого з них служити йому. Навпаки, усi вони самi, один за одним, приходили до нього й клялися в приязнi й любовi. А великий болярин Мануш прибув до князя по загаду нiбито самого кесаря Бориса.
Зараз боляри мовчали, спiдлоба позираючи на князя Святослава. В їхнiх очах свiтилася одверта неприязнь, руки були стиснутi в кулаки.
Тiльки тодi, коли князь Святослав ступив ще кiлька крокiв уперед i сiв у крiслi за столом, де звичайно сидiв кметь, боляри ворухнулись, зачовгали ногами, зацокотiли посохами, але однаково мовчали.
- Я зiбрав вас, боляри, - у тишi, що настала, почав князь Святослав, - щоб почути, чому i як вчинили зраду проти мого вiйська, i щоб судити вас...
Тодi великий болярин Мануш - немолодий уже, але ще здоровий чоловiк, який стояв попереду у темному довгому платнi з цятавою кесарською гривною на шиї, - ступив i голосно промовив:
- По якому закону i чому саме ти хочеш судити нас, княже? Адже ми болгарськi боляри, i судити нас може тiльки кесар та ще бог.
Князь Святослав довгим поглядом подивився на великого болярина i на його гривну, обвiв поглядом усiх боляр i сказав:
- Не заради однiєї тiльки Русi прийшов я, боляри, з вiйськом своїм до Болгарiї, а заради життя i Русi, i Болгарiї.
- Твоїми молитвами помер наш кесар Петро! - роздратовано крикнув болярин Мануш.
- Кесар Петро, - спокiйно вiдповiв йому князь Святослав, - справдi помер, коли побачив силу Русi. Але я власними руками вiддав корону болгарських каганiв i всi їх скарби сину Петра - новому кесаревi Борису.
- Так нехай тодi нас слухає i судить кесар Борис! - вигукнув болярин Мануш.
- Нехай судить нас кесар Борис. Тiльки кесаревi Борису служимо! - покотилось пiд склепiнням свiтлицi.
Князь Святослав ждав, поки накричаться боляри, i так само спокiйно сказав:
- Той, хто нинi в Доростолi, - не пiдвладний кесаревi Борису, бо вiн зрадив мене i служить iмператору ромеїв.
- Так вiд кого ж судиш ти нас? - вже задихаючись,

читати