Завантажити

десять хвилин вони вже спали.
А зранку рушили знову.
— Сашко їдь повільніше, щоб можна було подивитись хоч щось навкруги, — сказав Анатолій. — А то що нам відповідати вдома, коли запитати: “А що ви там бачили у Канаді?”
— А що бачили? — запитав Віктор. — Все майже як у нас! Наче по своїм місцям їдемо… Он і ставок!
— Майже… — сумно повторив Вадим. — Але далекувато нас занесло…
— А ото, здається, церковка католицька, — Віктор не припиняв дивитися у вікно.
— А ось і ще одна примітка, — показав на цистерни біля залізничного переїзду Анатолій.
— Так це вже прямо маріупольський краєвид! — розсміявся Віктор.
Так, за спогадами, за роздивлянням краєвидів, хлопці швидко проминули невеличкий Ферінтош, потім Башау, Доналду і нарешті наблизились до мети своєї подорожі — Мітинг Кріку.
Неподалік було видно якусь башту.
— Здається, це той самий елеватор, який я бачив на фотографіях краєвидів Мітинг-Кріку… — показав рукою Віктор.
Машина зупинилась і хлопці вийшли з неї.
— Нарешті ми прибули до одного з вузлів каркасу… — сказав Віктор.
— Місцевість навкруги здається звичайною…— Анатолій озирнувся навкруги. — Майже як у нас, на нашій Батьківщині…
— Що значить “майже”? — поцікавився Олександр.
— Практично все, як у нас, за одним виключенням. Подивитесь на ці витвори природи, — і Анатолій показав на незвичайні кам’яні утворення, які, наче фантастичні гриби, стояли неподалік. — Бачиш? Не знаю, що це: природні чи штучні утворення.
— Гадаю, що природні, — висловив припущення Олександр.
— Може, природні, а, може, й ні — не забувай в якому місці ми знаходимось, — озвався Вадим.
— І то правда, — погодився з товаришем Сашко. — Тоді… Чого ми чекаємо? Варто спробувати наш вплив саме зараз…
Ранкове сонечко приємно гріло. Навкруги було тихо, наче сама природа допомагала хлопцям зосередитись на важливих справах, неначе вона сама очікувала чогось незвичайного. Хлопці мовчки відійшли від машини в напрямку невеличкого пагорбу.
Вони піднялись на гору, сіли, утворивши хрест, дістали свої гілочки та притулились головами.
“ПІДЙОМ.”
Внизу означились чотири постаті хлопців, які сиділи на пагорбі.
“ТРОХИ ВИЩЕ.”
Постаті зменшились в розмірах, віддалились.
“ВИЩЕ.”
Постаті щезли з поля зору, поверхня Землі почала затягуватись, проміні сонця заграли на невидимих сторонах хмаринок. Хмари подрібнішали. Показався обрій Землі.
“ЩЕ ВИЩЕ.”
Земля пливла внизу кулею, показуючи рухливий кордон між ранком та ніччю.
“ІЩЕ ВИЩЕ.”
Рух вгору припинився. Там, “вгорі”, виднілись зорі, обабіч відблискував такий незвичний Місяць…
“НИЖЧЕ.”
Земля почала збільшуватись. Можна було вже розрізнити великі міста на північ та на південь. “Спуск” тривав, доки трохи південніше не почало виділятись якесь місто.
“СТОП. НА ПІВДЕНЬ.”
Земля попливла внизу. Місто наближалось.
“ВНИЗ. ДО ЦЕНТРА МІСТА.”
Видно було машини, крокуючих пішоходів.
“ДО ПОВЕРХНІ.”
По тротуару йшла молода дівчина.
“Яке це місто?”
“Калгарі.”
“ВГОРУ.”
Знову стрімкий зліт.
“НА ПІВНІЧ”.
Швидко наблизилось інше велике місто.
“ЦЕНТР. ПОВЕРХНЯ.”
На тротуарі стояв літній чоловік.
“Яке це місто?”
“Едмонтон.”
“ВГОРУ І НА ПІВНІЧ.”
Поверхня віддалилась, рух на північ припинився. Внизу був Едмонтон.
“НАЗАД. ДО МІТИНГ КРІКУ.”
Едмонтон віддалився, пішов на північ. Рух почав зупинятись, коли внизу можна було вже побачити знайомі постаті.
“ТЕПЕР ВНИЗ.”
Відстань швидко зменшувалась: до постатей було близько двісті метрів, потім майже сто, потім двадцять, десять…
ЩОСЬ ПРОМАЙНУЛО…
Темно.
“СТОП!”.
Темно. Сиро.
“ПАХНЕ ЗЕМЛЕЮ.”
“ВНИЗ.”
Вода… Теплішає… Зовсім тепло… Гаряче!
“МАГМА.”
“ВГОРУ.”
Холоднішає… Вода… Поверхня…
“СТОП!”
Приголомшені карколомними мандрами хлопці сиділи на місці свого старту побіля Мітинг Кріку. Кожен мовчки дивився на трьох своїх сусідів.
Першим прийшов до тями Вадим.
— А це було ціка-а-а-аво… — протягнув він. — Одне, що я точно можу сказати, це те, що дія впливу збільшилась, але, гадаю, не далі Едмонтона. Це, здається, не більше двохсот кілометрів…
— Так, — підтвердив Анатолій. — Однак з’ясувались інші дуже цікаві речі: можна говорити про польоти над Землею…
— І, як ми бачили, на ті ж самі двісті кілометрів, — сказав Олександр.
— Але ми ж майнули і під Землю! — схопився на ноги Віктор. — На ті ж самі двісті!
Інші також підвелись.
— Нам треба найретельніше осмислити все те, що відбулось тут, — Анатолій подивився на хлопців.
— Але невже це і є максимум дії? Знову не досягли… — розчаровано сказав Олександр.
— Поки що це максимум… Поки що. Ти згадай з якої відстані ми починали. Треба працювати далі… — відповів Вадим.
— А може спробувати в Україні? Може спробувати у вузлі трикутника? — почав пропонувати Віктор.
— Хлопці, давайте трохи посидимо тут, подумаємо, а потім будемо вирішувати, — сказав Анатолій.
Усі

читати