Завантажити

напрямку. За кермом старенького “форда” був Вадим. Напрямок подорожі був визначений такий: від Едмонтона до Кемроуза, а від Кемроуза, прямуючи на Доналду, вони виїдуть на кінцевий пункт подорожі — Мітинг Крік.
— Студентам завжди знижка, — говорив Олександр хлопцям. — Бачите яке авто найняли?
— А отой “суб’єкт” був доволі симпатичний… — сміявся Вадим. — Сашко так ввічливо “пред’являв” документи…
— А чого тут смішного, — Сашко трохи почервонів. — Дівчина дійсно симпатична.
— Яка така дівчина? — не вгамовувався Вадим. — Ти твердив про суб’єкти. Так от будь такий добрий і поводься з нею як із звичайним суб’єктом…
— Тобі лише сміятися… — пробуркотів Олександр.
— Та не ображайся, — заспокоїв його Вадим. — Дівчина дійсно дуже гарна. Вона і мені сподобалась. Але я, на фоні цих роздумів про “суб’єкта”, згадав про Сашкову зустріч з маріупольськими дівчатами… Хто знає, що це за дівчина…
— Та про тих годі й говорити, — махнув рукою Сашко. — А ця, нічого собі, вправна. Оформила все швидко і так як треба…
Автомобіль вже виїхав з міста і прямував по звичайній сільській місцевості.
— Дивиться, хлопці, — здивований Анатолій дивився у вікно. — Прямо як у нас, в Україні.
— А точно! Майже такий же краєвид… — підтвердив Олександр. — Земля тільки не чорна…
Хлопці мовчки проїхали декілька кілометрів. Кожен згадав свої рідні місця, своїх рідних…
— Скоро засутеніє, — першим вийшов з роздумів Вадим. — Скоріш за все до Мітинг Кріку прибудемо, коли вже буде темно. Тобто, треба або зупинитись у якомусь готелі, або доведеться заночувати в машині.
— Не й дуже велика біда ночувати в машині, — сказав Віктор. — Пропоную їхати, а там — подивимось.
— Їдемо, — підтримав його Анатолій. — Їхати менше трьохсот кілометрів, повинні встигнути.
— Тоді ви, на всяк випадок, відпочиньте, а я покерую далі, — погодився з товаришами Вадим.
Дорога нагадувала звичайну українську і Вадим тримав шлях на Кемроуз, поглядаючи на дорожні покажчики. Час у дорозі проходив, як звичайно: сумовита сіра смуга попереду “форду” ставала дедалі темнішою і водії усіх автомашин почали обережно мацати її ввімкнутими фарами.
;
;
/*-------------------------------------72----------------------------------*/
;
Ввечері Джек Формер, робітник служби охорони вашингтонського міжнародного аеропорту, переглядав відеоплівки, які були записані у приміщенні аеропорту раніше. При цьому він не стільки виконував нещодавно отриману сувору інструкцію, яка вимагала робити ретельні повторні перегляди усіх відеоматеріалів з метою пошуків чотирьох хлопців, скільки з задоволенням дивився на самого себе в якості головного героя свого улюбленого серіалу “Джек Формер герой аеропорту”.
“Вони там, на горі, геть сказилися, — думав він, відкинувшись на стільці та дивлячись на екран монітора. — З цією грою… Шукають цих хлопців… Мабуть, там, — він подивився на стелю, — хтось зробив добрячу ставку на цих хлопчаків.”
Такого роду думки не заважали йому досить ретельно дивитися за рутинними подіями на моніторі і поясненням цього було дуже просте явище: на екрані з’явився він сам, власною персоною.
“А чим не Брюс Вілліс, — він з приємністю дивився на власну особу. — Навіть кращий, бо кожного дня — на екрані. І хлопець з себе видний.”
Джек добре знав розташування всіх відеокамер в аеропорту, і тому, майже як досвідчений оператор, вибирав найвигідніші ракурси. Йому подобалось це нескінченне кіно, де він був, так би мовити, і автором сценарію, і режисером, і головним героєм, і глядачем.
Екранний Джек зупинився, лагідно посміхнувся звичайному Джеку, і хотів вже рушити далі, але кадр був зіпсований: аеропортівського кіногероя закрив собою якійсь хлопець з папірцем в руках. Той стояв перед розкладом польотів, а потів зробив крок в сторону і дав дорогу екранному Джекові.
“От нахаба. Лізе в кадр, не може вести себе пристойно, — мляво подумав Формер. — А, здається, я його десь бачив.”
Через декілька секунд до нього дійшло, де він бачив це обличчя. І холодний піт потік проміж лопатками.
“Це ж один з тих, з гри, кого так сильно шукають ефбеерівці…”
Він став дивитися на екран ще пильніше і побачив інших хлопців.
“Вся четвірка, — ворухнулась щаслива думка. — Треба одразу доповісти…”
Він вскочив зі стільця, натиснув на стоп-кадр і рушив до виходу, але зупинився.
“Стоп. Стоп. Стоп. Але чому я не бачив їх там, в у приміщенні аеропорту? Він же був прямо перед мною. Як я поясню, що пройшов тоді мимо просто так, у той час, коли їх посилено шукають по всіх Сполучених Штатах? Однак я їх дійсно не бачив…”
Джек розгубився.
“Що мені робити? Якщо зараз скажу, що знайшов тих, кого розшукують, то доведеться пояснювати і свою власну поведінку. А там невідомо, спецслужби можуть приписати і пособництво.”
Він повернувся на своє місце.
“Куди не кинь — усюди клин. О! Мабуть краще буде порадитись з Лайлом.”
Лайл Шейлінг був найближчим приятелем Джека. Вони разом працювали в одній зміні, разом

читати