Завантажити

озвучив ціну.
— Не хвилюйся, нам все одно — президент платить, — заспокоїв його Сашко.
В приміщенні аеропорту вони рушили до табло розкладу польотів, попередньо перевіривши чи немає поблизу маленьких дітей.
— Нам потрібно, — Вадим розвернув роздруковану карту кристалічної структури Землі, — до Альберти.
;
/*Альберта — провінція Канади.*/
;
Він випрямився і побачив прямо перед собою охоронця аеропорту, який поважно йшов прямо на нього. Вадим зробив крок в сторону і пропустив того.
— А в самій Альберті куди? До Калгарі? — запитав Віктор.
— Скоріше, до Едмонтона, — відповів Вадим. — А там доберемось Мітинг Кріку на попутках.
— Так, що у нас на Едмонтон? — Олександр подивився на розклад.
— Прямого рейсу на Едмонтон, здається, немає. Але можемо дістатись Канади і з пересадкою, — відповів йому Віктор.
Як намітили, так і зробили: вирішили летіти до Едмонтону з пересадкою у Денвері.
;
;
/*-------------------------------------68----------------------------------*/
;
— Як приємно подорожувати без цієї бюрократичної тяганини! — радісно вигукнув Сашко, коли хлопці безперешкодно проминувши всі пункти стандартних перевірок, опинились на борту літака.
— До того, можна пронести з собою все, що завгодно, — сказав Анатолій. — Від пістолета до звичайної контрабанди.
— Чим ото мріяти про всяке неподобство, — зауважив Вадим, — краще вибирайте вільні місця.
— Ти мене не зрозумів, — сказав Анатолій. — Я мав на увазі, що дуже добре, коли впливом не можуть користуватись лихі люди.
— Яким класом летимо? — запитав Олександр.
— Вистачить і економного, — відповів Вадим. — Зайві розкоші — для біороботів. Для нас, невидимок, політ у будь-якому класі однаковий. Різниця лише в ступені підлещування до пасажира та якості харчу. Тобі, що? Не вистачає самоповаги?
— Так, все це вірно, — зітхнув Олександр. — Пригадую у Савченка: “Неможливо літати зі швидкістю світла. А, коли б і було можливо, то все одно: ніхто не побачить і не оцінить”.
;
/* Савченко Володимир (1933) — письменник-фантаст, роман “Відкриття себе”.*/
;
Хлопці влаштувались на сидіннях і задрімали.
Хвилин через двадцять Віктор несподівано прокинувся від того, що хтось сів йому на коліна і легенько вдарив по носу. Він відкрив очі і побачив прямо перед собою дівочу стрижену потилицю.
— Джейсоне! Тут щось є! Я на щось сіла! — залунав стривожений дівочий голос.
“Оцього тільки мені ще не вистачало” — спросоння подумав Вітьок.
Дівчина різко підхопилась, зробила крок в сторону і стала пильно дивитись на місце, де сидів Віктор.
— Джейсоне, перевір. Там щось є.
— Невже ти сама не бачиш, що крісло пусте? — відгукнувся хлопець.
— Так, дійсно нічого нема, — погодилась з ним дівчина. — Але ж щось там було…
— Не хвилюйся, знайдемо інше, — заспокоїв її Джейсон. — Ну от, є поруч пусті…
Вони сіли на пусті місця неподалік від Віктора.
“Вільних місць в літаку немає”.
— Хоч вільних місць і немає, але тут зараз нікого нема. Нам часу вистачить, — хлопець допоміг дівчині сісти.
Вітя знову спробував заснути. Але молода парочка спокою не давала, двійка чогось вовтузилась. Віктор відкрив очі і побачив, як хлопець зробив дівчині укол в руку, а потім і дівчина також зробила хлопцеві укол.
— От бачиш, я ж тобі говорив, що не треба буде бігати до туалету, — говорив хлопець, ховаючи шприца у кишеньку сидіння. — Тут спокійно можна покейфувати, і ніхто нічого не запідозрить.
“Наркомани, — подумав Віктор. — Такі молоді, а вже втікають від дійсності…”
Він і раніше вже думав про явище наркоманії, про уявну боротьбу з нею будь-якої влади, про майже показну відстороненість суспільства. Виходило так, що владі вигідно мати справу з наркоманствуючою молоддю: з одного боку — мати додаткові фінансові канали, з другого — інструменти впливу на молодіжний, невгамовний, але такий покірний, коли він задурений наркотиками, натовп.
Свого часу Віктор навіть розробив щось на зразок програми профілактики наркоманії в суспільстві. Головним принципом цієї програми було визнання суспільством наркоманів психічно хворими людьми. Тобто такими хворими, в яких життєві цінності зміщені в сторону вживання наркотиків.
“Це дозволить відноситись до них як до хворих, з відповідними корективами. Він згадав твори Джека Лондона про прокажених, згадав про ізоляцію суспільством людей, які взагалі нічим йому не завинили — вони лише хворіли на невиліковну заразну хворобу.”
;
/*Лондон Джек (1876-1916) — письменник. У творах “Подорож на “Снарку”, “Кулау-прокажений”, “Прощавай, Джеку!” описав життя прокажених, зокрема на гавайському острові Молокаї, на початку 20 сторіччя.*/
;
“І навпаки, те ж саме суспільство чомусь не хоче визнавати наркоманію та алкоголізм, на відміну від прокази, штучними психічними захворюваннями, не хоче відповідно ставитись до них.”
“Тому доцільно було б виділити територію з розміщеними на ній виробничими, житловими спортивними, культурними спорудами, та віддаленістю її від

читати