Завантажити

ти.
Бог зберіг ще життя нам, іще дарувавши світи,
Світить світлом незмінним: немає, хто б вимкнув його,

І зорі ще такої немає, про яку хтось сказав, що її не було.
Були зорі і будуть: усі, які є і яким іще плить
Над тобою і мною. І кості людські і сухі: у яких все болить.
Буде ранок і вечір. Страждання і дим. Козенятко заколене, Син.
Червень 2009

З глибини колодязя

«Пасовиська в пустині рясніють травою, і горби вкриваються радістю». Псалом 65:12
Господня земля і Господній день.
Господня рілля: ось вона суха, іде
Дощ іздалеку, в хмарах захваний, в хмарай мрій,
Але поки що землю шкварить суховій.
Те, що вчора цвіло, сьогодні мре.
Що учора було, вже неживе.
Свої пальці воно простягає жовтаві кудись,
Мов обвуглені сонцем. І синя-синя вись,
Яка спекою дихає, жде дощу.
Подивіться-бо: синя вона,
У її чудовім плащу
Десь на тисячі миль угору
Чимало води:
І ми вріимо в воду цю,
Навіть коли її сліди
В глибині лиш криниці
В цім всесвіті можна знайти.
Та я вірю: пустиня рясніє травою
Й її горби, пополовіють ниви плодами,
Над головою
Серед сині синенної
Білий дим
Запалає
Не палячи,
Душу вгамує
Грудей землі
Краплями
Довгожданними
На ріллі.
11 червня 2009

Водяний стовп

Я про воду мрію. про заповітню краплю.
Про оте, що мені прохолодить язик. Запахне
Ота крапля єдина води, хоч вона без духу,
Але духом пролине в мені. Понад вухом

Вона, крапелька ніжна води, вийде.
Придивлюся: багато води там, дилда
Довжелезная ніжна води стоїть, руха,
Свої пальці вперед простяга, залоскоче вуха

Прохолодою, смак якої забув: парить.
І нарешті стискання, різке скорочення скул вдарить
Ніжним струменем:
Знизу, від стопи мене здійме,

І поток води підійнятий
Вгору я летітиму постійно.
І не треба вже буде спекотного літа цього
Про воду марить:
Вся вода у мені,
І із мене вона стовпом,
Сонцем зійде для когось, вдарить!
Червень 2009

Діджей квіточок

Ось він: милий діджей квіточок.
Вона квітка найменша.
Маленьких квіток степу,
Коли очі дитячі в них дивляться
Луна реп.
На потилиці в тата
Вона часто блука
В різні-різні світи:
Дощовита Литва,
Скеля-озеро...
Дивні-дивні
Очі в дитини.
Вони дивляться
Радістю завше
У світ,
Що є сад,
Разом з Богом
Дитячі сліди
Дріботять,
Скрізь здіймаючи пил:
Вона дума, що це
Ніжні кульки води,
А не бруд.
І діджей квіточок
Не минає ні жодну, яка розцвіте
На барвистім шляху.
Мій маленький
Діджей квіточок.
11 juin 2009 at 10:41 AM

Море

Камінь, якого багато на тілі землі.
Деревина, якої ми поламали багато.
І попереду рівнина.
Ну, скажіть, відки чути свято?

Ні. Не чути ні сурем уже, ні бубон не б`є
На веселім весіллі югославів.
Тільки простір жовтавий пливе:
Не війну, не себе - він нікого не славить.

Там, де смерть проминула, немає слідів,
І немає вже спогаду. Кроки в вічність
Там уже відбулися. і сірого неба сплін
Свої лічені дні, що красивою сукнею зміниться, лічать.

Лік іде і туди, і сюди. Звідусіль
Його ліку полічені рани залічені мріють вкривалом,
Що лягає на трупи із воєн: сюди,
Аж до миті цієї їх долине немало.

І не знаю, я правда не знаю, що будем робити!
Чи плач нас протне, нас поверне, розверне ізсередини.
Чи колодами вкритий, мовби поле оце, дядько розпач
Лізе в небо, він пнеться з грудей. Без драбини

Йому зорей торкнутися начебто зась!
А він розпач, і поле, і сірість кадру - зорять.
І коли я в кружку налляю жовтавий квас,
Мені знову насниться на дні оцих трупів із воєн море.
11 juin 2009 at 10:50 AM

Бороду холодом

Друже, не знаю що ще сказать!
Друже, не знаю, як мі любить.
Краще себе самого зв`язать
І із любовію: бить і бить.

Кожен наступний щоб удар
Ніс про Любов натяк:
Щоби горів жар
І відчуття мордяк,

Що оточили тебе:
Кожен із них - друг!
Вийме з могили буття тебе
Те, що ти вже труп.

Те, що тебе нема.
І що, принаймні, не був.
Що оточить зима -
Холодом бороду.
11 juin 2009 at 11:34 AM

Лютий

Лютий. Багато лютого лиха в ньому.
Лютим ми марим, проте, сьогодні: спека.
В рідному чомусь перебувать одному,
Бути людиною хочемо, а не хеком,

Що з двох боків розжарений подається:
Думати вже не може, пливти і пити.
Хек, що спокійним лише здається:
Просто немає чим в ньому жити.

Все, що було із життя, лишилось позаду:
Пристрасті, і любов, і мрії,
Фотографування на портику Ольвії, винограду,
Що всередину тебе узимку тікав( затуляючи всесвіт), вії.

І коли з вії змахнути хотів ти втому,
Чи учорашню сльозу приборкать, чи спеку
Знищити ти улітку хотів на сьогодні, неначе назавше, рому
Випари з рота твого просмоктались у простір ізнову. Хуком чи хеком.

Ти посилав на мене багато лютої біди,
Але знов оживляв. Із безодні безодень виводив Ти!
11 juin 2009 at 7:21 PM

Вуста

Лірником хочеться стати мимохідь.
Чисту, прометену хату, лишивши хіть
Десь обабіч дороги - наших обабіч
Святих вкраїнських шляхів,
Потім обмити ноги,
Перш ніж ввійти в хлів.
Там на коліна впасти:
Начебто ніч Христа
Ось настала для нас,

читати