Завантажити

Книга «Плед»

Part 1. Плед

Усередині
Неодмінно заглибитись у самотність,
Неодмінно заглибитися у втому,
Неодмінно зросте чиста плотність,
Як y таборі – триста літ тому...

Неодмінно розквітне обрій
І щетина зросте неодмінно,
І коли прокрадеться промінь
Крізь щілину в житло, на коліна

Ти зведешся, мов путник падеш
Пред красою землі своєї,
І розквітне на сонці ландиш
Неодмінності всьої твоєї.

Ти захочеш: скакати в гречку,
Сизим птахом шугати, дахом
Прокотитися внизу, «сердечком»
Прикріпиться до куртки тієї,

Що пройшла – мов стискаючи простір,
Що – мов гостя сумна минула...
Так покояться досі у бруці кості –
В надвечір’ї живе минуле.

Всередині – живе прийдешнє,
Не виходячи з середини
На прогулянку. Рак із клешні
Дістає цю сумну картину,

У якій і твоя постать
Одиноко блукає містом, -
Все, спинись і прийди в гості
Сам до себе: випукло, злісно.

Бо і сам вже себе не бачиш –
Вже пролинула тінь з ключами
Журавлів, що, вертаючись, плачуть
За чиїмись спокійними днями,

Залягли що на дні під землею,
Тепер стогнуть в її надрах,
Не зустрінеш на бруці фею, -
Ну, хіба що – у кадрах.
22.04.01

***
Мені було так добре восени,
Й невосени мені було помітно краще –
Наснилися мені як мжичка куці сни,
Я витончений був й не був у них ледащий.

І днями, мов бруківкою, я йшов
З спокійним серцем, черевики збивши.
І дух мій, наче рваний серця шов
З інфарктним спокоєм все розмовляв з своїм Всевишнім,

І заховався місяцем за хмари Міо Кард –
У спокої душі невосени не чути смерті жару, -
І тіло і душа – насправді то тремтіння шпальт,
Для читання розгорнуте шляхам чумацьким і стожарам.

І – випили вони мене – до дна, до дна!
Але – о диво! – ця газетка наче річка в’ється, -
Минають літа, йдуть собі роки – вода!
А серце ще ніжніш, ще витонченіш – птаха в клітці – б’ється.
11.08.09

Плед

Ах, як гарно! ах, як ясно
Уночі! - Коли???
Ніч розкаже
Темну казку
Витягнуту з мли.
І розстелить,
I розтелить
Зір дійки -
Підставляй хутчіше губи -
То летять роки.
То літа твої відходять:
Впала не зоря,
А життя упала чаша -
Митра, з кришталя.
Та упалa,
Що упасти
Їй ніззя ніяк,
Tа - що є твоя
Почасти -
Долі, долі
Твій маяк!
Чим тепер
У ніч присвітиш?
Чим світити вдень?
Мо` вінок візьмеш ти квітів
В ніч,
А чи пісень?
Якщо квітів -
То фіялок, -
Як вони горять!!!
На мільярди ніжних скалок,
Биті,
Запахи летять!
І коли ідеш у безвість
Поміж скирт ночей,
Цей духмяний ніжний безлад -
Він ясніш очей!
Правда, ну навіщо очі,
Коли, бачиш сам,
В ночі ти - неначе прочерк,
Мов її васал.
А вона, цариця, жестом -
Лиш тобі - мигне
Й затріпоче ночі серце
П`яне, чарівне.
І не ніч уже, не діва,
Не букет -
Третя ранку.
Півень піва.
Тра на тіло - плед.

***
Я не знаю – навіщо мені потрібні слова.
І не знаю, відки мої рядки.
Тільки всесвіту синя стрічка – невпинна крива,
Та і місяць – повний не в міру, тому він як кіт - гладкий.

І в цім мріянні, що здріботів у ніч дощ
І в цім сіянні – ні, сіянні крапель, якому нема кінця,
Хоч і тихі вони – зрештою стануть немов товщ
І нічну мою буйную голову вкриють неначе корона вінця.

І не знатиму я до кінця – хто.
І не відає серце – пісні навіщ.
І лише акуратно застебнуте моє пальто
Означатиме в ніч дощу повномісячну – вірш.

Бо немає кружала на небі – і з ким розділить хліб? –
До якого руками дотягнутися не встиг.
Тільки серце, яке засинає під клавіш дощу – кліп,
І сльоза, що з’єднається з співом дощу – схлип.

І тоді вона вдарить глухо – коли впаде.
І удар її в землю суху – головою удар в дуб.
Так як пісня ця моя будь-яка – в кращім випадку дивовижне па-де-де,
Що виконує в ніч на майданчику не артист, а дощу труп.
9.08.09

It`s Ukraine, it`s Ukraine

1.
Я знаю, що звуки ідуть звідусіль.
Я знаю, що в мене любов і тяга до цих – мов підслуханих звуків.
Я знаю, що врешті вони сплітаються в терновий вінець усі
І за дверми – як міріади зір –
Чутні довгі, протяжні кроки як двері закритих в полоні усесвіту звуків.

Я знаю, їхня троянда для зору, для слуху розпукне вмить
І цвіт її ніжний впаде – хат старих руйнуванням, падінням і їх і їх сволоків.
Букетом звук – вітер – принесений вище щоки, немов до могили, на мить -
Розтане морозивом – в жінки непевних бульваром кроках.

Роки зупиняться, - і хтозна, чи зможуть спинить цим звук?
І руки розкинуться – біла троянда (і хтозна – на свіжому сіні?).
І там же, телескопічною крапкою в всесвіті, порух – лиш порух губ
Востаннє шепоче у вухо – мов кіт прокрадається в ледве прочинені темні сіни.

У сінях – пісні не чути, віддавна мовчать хати –
Свою батьківщину назавше вони залишили – кращі, хоч як перелітні птиці.
Котові – ні, звукові, залишається метр чи два у темряві пройти
Й сполохано кинутись геть, щоб знайти молоко, його глек, навіть сир в кабиці.

В кабиці дитинства для тебе – царя ніби – досі накритий бабусин борщ,
Ікони в кутку у дитинства, криниця, ланцюг із на ньому бичком як

читати