Завантажити

щастям
Нас обвила, немов жидів, густа.
Й ми, бородою вмокнувши
В заспів сторіч, Ангелами не бувши,
Цілим віником свіч
Враз і вмить запалали,
Бачим: земля свята.
Й ми жидами стали.
В співі із ними злилися,
Птахами в небо знялися
Вуста, вуста, вуста.
11 juin 2009 at 8:36 PM

The Ukraine

Те, що вчора тішило, не тішить...
Писане-неписане, прекрасне і бридке.
Ось, кохана, напишу візьму тобі я вірша, -
Вірш про Україну, що немов вино терпке

Цими гронами-грудьми оточує любовно
Нас – і тішить, і не тішить, і життя дає.
Це – про те, із чим пов’язані ми кровно.
Кровно і некровно – про далеке і близьке.

Про лелеку, що стоїть. Ногою
Однією впершись у кришталь хатин
Взимку, іншою і головою
Ловлячи дихання із небес. Краплин,

Сліз, що спогад тчуть про козаків і вечір
Напередодні Різдва або різні.
Про попону, що коню ляга на плечі
Матір’ю, про зустріч і прощання, і слова рідні.

...Й вереск вереску, про дуб могутній,
Що у Ярі у Холоднім обійнявшись з кобзарем –
Із новітнім, батьком Корнієм – помежи блискавиць на лютні
Долі виграє в грозу, чаклує, витиска сльозу

Із берези – в банку трьохлітрову, з дівки – в хустку
Полігамії, із чоловіка – в кратер шахтних дір
Стооких. Вірш про зненависть. І про любов до хрускоту
У кістках, замість очей де в тілі лиш сліди від зір –

Предвічних, наче степ... Лежать вони над нами
І співають міліони років колискову межи віт.
- Краю, Україно, здрастуй! – каже раптом хтось із ранку рами.
В відповідь у вирій лине, стогне, і плететься, й відлітає світ.
2003

Earth Song

Долонями вітрів торкнутись неба.
Долонями долонь землі торкнуться.
В Пісні пісень народиться, прийде потреба
У віру з головою окунуться.

В огні народжується міць і дисципліна,
В воді – шалена дихання потреба,
В повітрі – легкість неймовірна, від якої гнуться і коліна
Й землі натруджені, тісні рамена.

Земля – твій дім, він – подарунок Божий,
Так само, як повітря, огнь і піна
Над водами, що тверді так тотожна
Й яка несеться, начебто пір’їна.

Легкого слова, що в повітрі в’ється
І маковим вогнем цвіте на стінах,
Під небесами вирослих мов подорожник серця,
Що рану згоїть і як мама прийме радісно у сінах

Того, хто наче син блудний вертається додому,
Сьогодні, як ніколи, повний віри.
У себе, в землю – на своїй землі – у Бога
Ніхто ніколи ані потривожить, ні наверле не наверне, геть із віри –

З шляху того, хто скрізь завжди прямує вірним шляхом:
І на шляху цьому стрічає повних віри.
...Долонями долонь торкнутись Неба
І, з Словом у долоні, до землі торкнуться.
17.06.02

Christ Hand

Вже стільки їх, які навік поникли
В безодні, що розверзлась вдалині.
Настане день, коли і я ізникну
З поверхні, із лиця землі.

Настане час, коли велінням Божим
Простягнеться Христова длань
До мене, лик всміхнеться, - із цим лином гожим
Завмре, засяє зажиттєва даль.

Вже стільки їх, які навіки зникли –
У сітях, в мрінні, в пакості гріха.
Вони мовчать, й як не волай – не чутні крики,
У кого, на відміну від Ісуса, ця тутешня ноша нетяжка.
2002

Part 2.

Нечаянный бред

Кто ты?
Да так...
Вроде – никто.
Глядишь –
видишь, рука, нога, грудь,
слева – плечо
и справа – тоже плечо.
Ощупал то, чем смотришь.
Ага: глаза, нос, что-то
двигающееся как бы само собой – челюсти,
обросшие неким прочным кожаным
подвижным полотенцем – губы.
Смотришь – вокруг что-то есть еще.
Некоторые вещи
совсем не похожи на другие,
но есть – похожие.
Вот что-то, похожее на тебя,
но на четырех и внизу,
быстро бегает по кругу на цепи,
звучит, звук – не похож
на то, что вырывается у тебя из челюстей.
У тебя изнутри – что-то понятное, нестрашное,
позволяющее улучшить настроение –
мысль, облеченная в речь.
Глядишь: есть
еще. Похожие на тебя.
Ближе и дальше.
Стучат, когда идут.
Одеты в каблук.
Некоторые смотрят в ответ.
Другие – нет.
Совсем не глядят.
Но точно
попадают туда,
куда идут.
Все как-то
вроде само собой.
Но все вокруг
отчего-то можно понять.
Глядишь – то жест
проходящих похожих.
То звук.
То пейзаж издали,
то вблизи – и уже
совсем другой результат –
назовем его «портрет».
Заговорил.
Понимаешь: друг.
Это тебе не пес:
лает и лает –
ни звука не понять.
Вот телом,
идет и движет,
вокруг.
Похож на тебя.
Но другая стать.
Глядишь пониже себя:
понимаешь, тебе таким,
как оно не стать,
да и уже такой не есть.
У тебя по-другому
сложена грудь.
Что-то привлекает.
Взгляда не унять.
Смотришь и смотришь,
устало смотришь вокруг.
Трудно.
Похожие вещи,
непохожие
друг на друга
вокруг.
Отчего-то
не рассыпается все.
Все стройно.
У каждого
свое место и жизнь.
Дерево растет вверх.
Ведро в колодце
стремится вниз,
чтоб возвратится,
а бездны –
взглянешь,
там откуда пьешь,
не унять.
Разное,
разное все вокруг.
Зачем?
Тяжело понять.
Но гармонично как-то.
Рукой двинул –
не идет никуда дальше тела
(хотя хотелось туда,
где повозка

читати