Завантажити

Рагаба. Якби в цю мить її застав поглядом апостол Хома, він би сказав, що Рахав побачила Христа, що йде по воді. «Як же ми про те перечули, - продовжувала свідчення своєї віри Рагаба, - так серця повдавались у тугу і в кожнього зомлїло серце перед вами; бо Господь, Бог ваш, се Бог на небі вгорі і на землі внизу. Тим же то забожітесь мені Господом...», - і Рагаба, тим самим обрізавшись від пут усього свого попереднього – і від блуду, і від зверхнього сміху, і від відчуття усякої спорідненості зі своїм народом, основу життя якого підтримував блуд із неживими і мертвими бовванами на кожному з засмічених пагірків навколо Єрихону, попросила найголовнішим проханням свого життя зберегти життя найціннішому – батьку-матері, братам-сестрам.
Вранці цар, нетерпляче очікуючи посланих за небажаними гостями-втікачами з Єгипту, на мурі, де саме мешкала Рагаба, краєм ока примітив дивну і, йому здалося, особливо безсоромну червону ганчірку. Він мимохідь сплюнув від огиди і швидко відвернувся в протилежний бік. Між тим, мотузка, що так родратувала царя, несла не тільки визволення землі, невдовзі завойованій невеликим загоном Йозуа Нуненка, який увійшов до міста після того, як мури Єрихону супроти будь-яких законів природи самі собою повалилися назовні після молитви дивовижних приходьків, а й нову долю родичці майбутнього Месії, що визволить людство від усіх його гріхів. А поки що містом цілими ватагами ходили необгрунтовані чутки про казкову ніч, яку провела з загадковими чужинцями одна з найвродливіших жінок не тільки Ерихона, а, як потім почали вважати, й усієї людської історії.

Батіг римлянина
Зубці вп?ялися в тіло, вчорашні людські кістки терзали і терзали людську плоть. Я вдарив іще раз, бив і бив, і чомусь виходило, що кожен ударив припадав Йому в одне й те саме місце. Спотворений над усіляке можливе спотворення, Він, проте, був мені уже непомітний. Я бачив винятково лише себе – ще раз і ще раз я шмагав Його м’ясо, бризки крові летіли мені просто межи очі, засліплюючи. Я відчував додатковий приплив сил, коли, здавалося, час зупинитися; я повторював рух ката, – і знову заносив бича. Потім, на мить втомившись, я почав вивергати плювки на квашу з людського тіла, біле змішувалося з червоним і кольори вже було важко розрізнити (та хіба я й намагався?). Я ні на мить не зупинявся – але самотужки я й не міг зупинитися ні на мить. Я хотів цього, я прагнув виключної свободи – звідкілясь, із розмов друзів, із власних відчувань своєї виняткової в цьому світі окремішності я твердо був переконаний: я маю право на свою свободу. Власне, я бив у повітря, там нікого не було (або так здавалося мені), а ті стогони, хрип і шматки людської плоті та запах рубаного м?яса, які крізь пісок невидимого повітря іноді долинали до моєї совісті, я приймав за марення, галюцінації чи просто сни – такі неспокійні сни, що протинали вічність – мого і Його існування. Совість, прокинувшись на долю секунди, зараз же, притлумлена ударом кістки в кістку, провалювалася кудись туди, нижче ніж знаходиться грунт. Впавши безсилий і трохи відпочилий, я підіймався і робив те саме – терзав і терзав.
Таким було і є життя кожного з нас. Щоразу, коли жорстоке слово виривається з моїх вуст, коли мій жагучий погляд протинає наскрізь проминаючу повз дівочу стать, коли черговий ковток солодкого і смачного вина чи бридкого, але такого гарячого білого спирту, неквапом повзе у мій шлунок, я знаю – римський батіг, розітнувши порожнє повітря, впивається в Чиєсь тіло. Ми можемо знати про це або ні, однак правда в тому, що це так. І так повторюється безліч разів – з дня у день, з хвилини на хвилину, і, здається, цьому шаленству народів (й нас, окремих їх частин) немає кінця-краю. Такі хиткі в цьому світі, ми самі створили цю вічність – вічність продовження Христових страждань, і авторами цього страждання з миті в мить залишаємося, - так, нібито цього і не відбувається.
Якось відчуття того, що інакше діяти ми неспроможні, притлумлює останні, загублені десь на самому денці прапрадідами ще прищепленої совісті, і, не в змозі змінити стан речей – власну природу, якій так любо шмагати Христа, з роками, коли поблагословлені Богом, на мить відірвавшись від порносайтів і присівши перепочити, ми мріємо – і мрія ця така сама беззмістовна, як і вся решта нашого життя – що ось, оці маленькі створіння, яких ми називаємо нашими дітьми, якщо не виправлять кожну з помилок батька-матері, то в усякому разі виростуть якимись кращими та іншими (цікаво, з чого б це?). Однак вода вічності, як після кинутого каменя, так і залишається гладенькою – жодна з мрій на покращення в інших своїх кровинках і собі подібних так ніколи і не справджується, - роки йдуть, і наші діти, замість того, щоб виправдати наші беззмістовні надії, стають на диво ще гіршими.
Хоча, щоб виправити щось, здається, ми робимо все, що вигадала людська природа. Ми займаємося фітнесом, запрошуємо психологів, винаймаємо найкращих психотерапевтів, ми навіть готові один раз на рік, не доспавши ночі, стрункою чередою вирушити на

читати