Електронна бібліотека/Проза

чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
Завантажити

юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.
Iриска ридала. Честав пив її сльози з гарячих рудих щок і шепотів:
— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок… Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинкам, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено помітив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке…
— А ти не хочеш! — у відчаї вигукнула дівчина.
— Хочу, аж не можу стриматися, так менi кортить, — несподівано тужливо зiзнався Честав. — Але тiльки-но подумаю про тебе… про твої страждання й майбутнi поневiряння… Нi, я не можу собi дозволити, щоб ти перетворилася на юродиву!
— А я можу, — слабко видихнула Iриска. — Ти дужий. Ти захистиш мене. Навіть голіруч.
— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!
— Ти дужий. Могутнiй мій Честав…
— Слабкий. В мене свій колір, мов у дівчини. І довгі вії. Й тонка шкіра. Це соромно. У дитинстві мене сильно дражнили хлопчаки…
— В нас один колір. Рудий. З’єднаймося ж, прошу тебе! Лягай зi мною…
— Кажуть, були колись Рудий і Руда-з-Пацюком. Співаки. Iрорги вбили їх, — очі Честава знов зробилися божевільними. — Iриско, рудi пари нещасливi…
— Але ти захистиш мене, мій Честаве…
І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.
Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли і мiшаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишшi перед церквою і пили п'янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров'ю. Пили, пили… і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх… все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно… але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхнi тіла як і раніше сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.
Iрорги сиділи просто на землі. Прямi й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров'ю навпiл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкiрястими оболонками. А по цих оболонках ледь волочачи ноги йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упiзнати у цiй потворi Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.
— Клята вiдьма! Що ти зробила з ними?!
Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подiбних до ганчір'я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападi люті він зробив ще два кроки уперед…
Золоті ніжки карлика потрапили в потоки скривавленої душі. Ліва лише ледь торкнулася душі Честава, зате права занурилася в Iрисчину крiв по саму щиколотку.
Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася воронкою і поглинула порох, не залишивши й слiду.
— От і все. От і настав кінець божковi, — прошипiла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.
Ледь чутно шелестячи по оболонках iроргiв, стара наблизилася до Честава й Iриски. Опустившися біля них на коліна, довго та наполегливо терла сірими кістлявими пальцями тавра на поголених головах, доки вони не зникли зовсім. Потім загладила

Останні події

06.04.2025|20:35
Збагнути «незбагненну незбагнеж»
05.04.2025|10:06
Юлія Чернінька презентує свій новий роман «Називай мене Клас Баєр»
05.04.2025|10:01
Чверть століття в літературі: Богдана Романцова розкаже в Луцьку про книги, що фіксують наш час
05.04.2025|09:56
Вистава «Ірод» за п’єсою Олександра Гавроша поєднала новаторство і традицію
30.03.2025|10:01
4 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
30.03.2025|09:50
У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
20.03.2025|10:47
В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
20.03.2025|10:25
Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
20.03.2025|10:21
100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
20.03.2025|10:19
Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?


Партнери