Завантажити

юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.
Iриска ридала. Честав пив її сльози з гарячих рудих щок і шепотів:
— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок… Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинкам, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено помітив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке…
— А ти не хочеш! — у відчаї вигукнула дівчина.
— Хочу, аж не можу стриматися, так менi кортить, — несподівано тужливо зiзнався Честав. — Але тiльки-но подумаю про тебе… про твої страждання й майбутнi поневiряння… Нi, я не можу собi дозволити, щоб ти перетворилася на юродиву!
— А я можу, — слабко видихнула Iриска. — Ти дужий. Ти захистиш мене. Навіть голіруч.
— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!
— Ти дужий. Могутнiй мій Честав…
— Слабкий. В мене свій колір, мов у дівчини. І довгі вії. Й тонка шкіра. Це соромно. У дитинстві мене сильно дражнили хлопчаки…
— В нас один колір. Рудий. З’єднаймося ж, прошу тебе! Лягай зi мною…
— Кажуть, були колись Рудий і Руда-з-Пацюком. Співаки. Iрорги вбили їх, — очі Честава знов зробилися божевільними. — Iриско, рудi пари нещасливi…
— Але ти захистиш мене, мій Честаве…
І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.
Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли і мiшаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишшi перед церквою і пили п'янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров'ю. Пили, пили… і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх… все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно… але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхнi тіла як і раніше сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.
Iрорги сиділи просто на землі. Прямi й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров'ю навпiл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкiрястими оболонками. А по цих оболонках ледь волочачи ноги йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упiзнати у цiй потворi Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.
— Клята вiдьма! Що ти зробила з ними?!
Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подiбних до ганчір'я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападi люті він зробив ще два кроки уперед…
Золоті ніжки карлика потрапили в потоки скривавленої душі. Ліва лише ледь торкнулася душі Честава, зате права занурилася в Iрисчину крiв по саму щиколотку.
Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася воронкою і поглинула порох, не залишивши й слiду.
— От і все. От і настав кінець божковi, — прошипiла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.
Ледь чутно шелестячи по оболонках iроргiв, стара наблизилася до Честава й Iриски. Опустившися біля них на коліна, довго та наполегливо терла сірими кістлявими пальцями тавра на поголених головах, доки вони не зникли зовсім. Потім загладила

читати